Слава ЗСУ!

Забув про все це, бо побачив на дорозі, коли мчав зі своїми хоробрими вояками вулицями Переяслава, куди заїхав у справах, дивовижної краси дівчину!

Ні, вона була не з місцевих, хоч і йшла, убрана в українські строї, хоч і гомоніла по—українськи, щось оповідаючи таким же молодим, як вона, дівчатам. Але хоч вона й ішла Переяславом і говорила про якісь переяславські справи, пан Єжи відчув себе раптом у Стамбулі, у султанському сералі, серед гурій чи як там їх іще називають — отих неписаних красунь, що живуть під боком у султана на щастя і втіху йому одному! Пан Єжи, побачивши переяславську красуню, відчув страшенну заздрість до турецького султана: як то так; не будучи католиком, а будучи поганим мусульманином, мати на своєму господарстві отаких красунь? Де ж справедливість, де ж божий порядок?! Але якщо до султана пан Єжи мав заздрість, то до невідомого йому переяславця він мав не просто заздрість, а лють і ненависть. Як це так?! Холера ясна! Він, пан вжи Сондецький, ось уже котрий рік ходить по землі без пари, достойної його гонору й амбіцій, його замку й державного стану, — а тут ось, під боком, у якомусь там Переяславі, берегом задрипаного Трубайла, ходить небачена красуня, якій би прикрашати береги Золотого Рогу в Стамбулі і стіни канівського замку пана коронного стражника! Ні, він, пан коронний стражник, має сьогодні ж довідатися, кому належить ся молодюсінька красуня!

А молодюсінька красуня йшла зі своїми подружками додому, на вулицю Гаптарівську, що над самим Трубежем, неподалік од базару. І несли дівчата з собою сулійки з свяченою водою: сьогодні був православний Великдень. І була це Бібігуль, тільки зараз уже звали її інакше — Ганею, а проте подумки Бібігуль весь час згадувала своє ім’я, згадувала батька Абдаллу, згадувала берег Чорного моря біля Синоиу і ще згадувала — Ярем—ка, який знову пішов у похід з козаками! Ну, та що ж! Він же в неї козак, а вона ось як вийде за нього заміж, то буде козачкою!..

Не знав усього цього пан Єжи, проте здогадувався, що така красуня не може жити без пари. Є хтось у її душі, є! Бо ж проїхав щойно зі своїми вояками повз неї та її подружок він, пан коронний стражник Єжи Сондецький, — так дівчата поглянули на нього та на його вірлів, а оця гурія з султанового гарему навіть брівцями своїми не повела! Отже, хтось уже є в її серці! І цьому «хтосеві» доведеться спізнатися з гнівом самого пана Сондецького!

Пан Єжи круто осадив свого коня, повернув його на задніх ногах, зіскочив хвацьки на землю:

— Христос воскрес, дівчатка!

Хоч і не католицький сьогодні Великдень, а православний, таж і католики, і православні одного Бога мають, одному Йсусу Христу моляться! Недаремно ж і Унію запроваджено, бо всі ми християни: і поляки, й українці.

— Воістину воскрес! — відповіли дівчата.

— О, й поцілуватися можна! Одного ж Бога діти!

Та дівчата пирснули і розбіглися в різні боки, мов зграйка горобличок.

І тільки одна залишилася перед паном Сондецьким — саме ота райська гурія, задля якої коронний стражник і затіяв усю цюю кумедію. Вона стояла посеред дороги й дивилася своїми дивними—дивними світло—карими очима просто на усміхненого пана з котячими вусами й пронизливими очима змії. У неї були чорні коси, а очі світлі, а вуста — мов коралеве намисто, яке зараз висіле) на її тонюній шийці…

Пан коронний стражник підійшов, тихенько взяв незнайомку за плечі — й поцілував її в холодні, байдужі до нього вуста.

— Як звуть тебе, красуне? — запитав пан коронний стражник.

— Ганею.

— А чиєю ж ти будеш?

— Не вашою, — кліпнула довгими віями красуня. Ого! Одразу відрізала! Ще й як смиренно!

— А ти знаєш, хто я такий?

— Не відаю. Бачу, що не переяславський…

— Я канівський коронний стражник пан Єжи Сондецький! Якщо хтось захоче тебе образити, красуне, одразу звертайся до мене!

— Я маю і в Переяславі захисників, пане коронний стражнику! — коротко і кротко відповіла красуня.

— В гості не запрошуєш?

— А то тато й мама вас запросять, а я ще маленька, пане коронний стражнику!

— А далеко вони відвідси?

— А то, пане коронний стражнику, ви й самі довідаєтеся. А мені казати не велено.

Вона поглянула своїми чи то світло—карими, чи то сірими очима в чорні гіпнотичні (так вважав сам пан Єжи Сондецький і спокушені ним дами, крім панни Зосі) очі коронного стражника, відсторонила його рукою і пішла собі дорогою далі.

— А що ж ти мені побажаєш, красуне?

— Здоровля й радості, пане, — відповіла, не всміхаючись, Бібігуль.

Вона заклопотано йшла додому. Бо розуміла, що зустріч ця не випадкова і просто так вона не закінчиться.