Слава ЗСУ!

— Як? — спочатку не второпав Андрій.

— Ану, подумай, сотнику!

— Я не сотник, я простий козак.

— Будеш сотником. Оберуть козаки. А я призначу полковником. І ти очолиш оті двадцять сотень!.. То що ти зробиш, аби було все тихо—мирно?

— Перекрию шляхи обозам. Голод — не тітка! Тут же зохочуть кудись іти, аби не топтатися на одному місці, де все поїдено…

— Бач, а ти питаєш: як?!

— Ну, а якщо турки полізуть на нас із боєм?

— Гм… Я нічого не кажу, пане полковнику, але не забувай, що договір з нами не підписувався. А якщо у тебе будуть нереєстрові козаки, то тим паче. Перед Хмелецьким ти не звітуєш, і коли турки будуть його докоряти вашими діями, то він просто розводитиме руками: я, мовляв, не я, і хата, мовляв, не моя, і що то за збойники у вашому тилу — не відаю: може, то богданці, може, то болгари?! Але час від часу треба тихенько стрічатися з ним, узгоджувати дії…

— То я маю підкорятися регіментарові Хмелецькому?

— Ні!.. Ні ти йому, ні він тобі… Але діяти треба разом!

Андрій Закривидорога підвівся, вважаючи, що розмову закінчено:

— Коли мені приступати до виконання вашого наказу? І хто ті люди, з якими я маю ваш наказ виконувати?

— Сідай… Ще не все… — махнув рукою Дорошенко. І, почекавши, коли козак сяде, сказав: — Дам тобі сотню реєстрових. А решту дев’ятнадцять сотень набереш сам. Завтра ж оберемо тебе сотником на раді — і щоб через тиждень разом зі своїми хлопцями набрав ще дев’ятнадцять сотень…

— Але ж тільки сотня буде на жолді, на оплаті від короля? А звідки братимуть гроші за вірну службу дев’ятнадцять сотень?

— Дам дещо я… Дещо дістану з Києва… А в усьому іншому — самим доведеться викручуватися!..

— Та як же його викручуватися? Ви ж навіть на порох та кулі не даєте! А коні, а їсти, а взутися й одягтися? А з чим приїдемо додому восени? — закипів Закривидорога.

Гетьман задумливо дивився на свої здоровецькі кулаки і думав про щось важке, невідступне. Чорні вуса, рябі від сивини, смикнулися нервово.

— Пани—магнати польські мають онде які гроші, з людності нашої деруть за все — навіть за те, що в церкву нашу ходять, — а як треба захищати Річ Посполиту, то козакам — ні копійки?! — запитав Закривидорога.

Гетьман мовчав. А що він міг сказати? Те, про що казав йому Андрій, гетьман Михайло знав не гірше за нього. Скільки разів прагнув так само, як і Закривидорога, до ребелії, до повстання проти польської влади. Уперше про це сказав ще Сагайдачному, коли разом з ним ходив був на Москву: «Оце виконуємо наказ короля, на своїх православних братів ідемо! Та ну їх, ляхів, ік бісу! Підняти б оце бунт та вимести всіх ляхів — разом з їхніми коронними стражниками, коронними гетьманами, разом з їхніми ксьондзами, старостами й підстаростами, разом з їхніми костьолами і склепами на кладовищах! — вимести з України та й…» — «А далі що?» — суворо запитав Сагайдачний. «А далі?» — а далі Дорошенко не знав. Зробити з України нову Річ Посполиту зі столицею в Києві? Чи до Москви приєднатися? Так уже не раз намагалися з’єднатися з Москвою! Славетний Байда — Дмитро Вишневецький, — утворивши на Хортиці Січ, тут же бив на вірність Івану Грозному, пішов до нього на службу, — а що вийшло? Не про біди українців думав грізний російський цар, кров’ю та слізьми залив свою країну, ще гірше, ніж османські султани! Кому служити? До кого йти у спілку? До ката?.. Плюнув на Івана Грозного Байда — і знову перекинувся до польського короля. Не задля цілування польських п’ят пішов на уклін до Польщі, а задля спільної боротьби з турками й татарами. Бо Іванові Грозному не до того було… А потім — Смута, Дмитрій Самозванець — один, другий, Марина Мнішкова — з тим і другим, Москва — під поляками… «Так що далі?» — перепитав Сагайдачний. «Не знаю», — відповів тоді Дорошенко. «Ото ж бо й є! Не знаєш, а говориш! А жити треба. І край обороняти треба. Отак, Михайле!» — сказав Сагайдачний і знову заглибився у свої важкі думи…

— А якщо ми дорогою на Буг та роздягнемо одного з магнатиків? — запитав Закривидорога. — Не для себе, а заради інтересу Речі Посполитої.

— З одного багато не візьмеш… Навіть якщо він весь буде у сріблі—злоті й діамантах…

— А ми не його, а його маєток!..

Важким оком подивився на Закривидорогу гетьман. Потім замислився і всміхнувся:

— Я нічого такого не дозволяю, але я можу порадити. Не як гетьман, а як простий козак, що не раз бував у походах. Я тобі випишу папір за підписом коронного хорунжого Хмелецького: щоб твоїй сотні — зауваж, одній тільки сотні! — усі заможні пани давали ночівлю, харч і корм для коней. Якщо хтось не дасть тобі ні корму, ні харчу, ні ночівлі, то ти шлеш до мене гінця. Я тут же пишу до короля й сейму. А ви тим часом виконуєте свої обов’язки на кордоні і восени, повертаючись назад, заїздите до пана—магната. І якщо турків вам удасться відігнати, то ви матимете повне моральне право розібрати той маєток по цеглині і забрати собі все. Тільки — щоб не було пролито при цім жодної краплі крові!.. Ясно?