Слава ЗСУ!

Турецька ескадра йшла крізь ніч. Зорі сяяли згори, місяць котився вгорі, відблиск його котився по хвилях, підстрибуючи…

В ар’єргарді ескадри йшли невеликі галери — з найтихохідніших. І бойові галери йшли тут — теж не з найпрудкіших. Дивитися вперед зорцям було нічого: там ішли свої. Дивилися назад, але там було тихо, там було темно й спокійно. Ні вогника, ні крику, ні пострілу…

Треба було дивитися по боках, але ж з передніх галер не передали ніякого сигналу про небезпеку. Час від часу виходив на палубу матрос—сигнальник із ліхтарем і подавав умовні знаки: попереду все спокійно.

Треба було б дивитися по боках. А якщо й дивитися, то що побачиш уночі?

Це козакам із чайок видно було б усе — якби вони, звісно, десь тут опинилися. Галери вирізьблюються своїми громадами на тлі світлішого за море неба. Крім того, на галерах то тут, то там, то ще десь вогники сяють.

Наступила північ, і турки не бачили, що до них, ідучи майже паралельним курсом, наближаються козацькі чайки. Передні не бачили, бо до них чайки не наближалися, «їхні» чайки були ще далеко за обрієм; середульші не бачили, бо й «їхні» чайки ще не виткнулися з—за крайнеба; а от останній третині турецького флоту треба було б пильнувати й пильнувати, бо козацькі чайки, мов акули, з’явилися невідомо звідки і вже пливли в тіні турецьких бойових галер, видивляючись, яку б це першою вхопити своїми смертельними зубами.

І, нарешті, видивилися! І — вхопили!

Козаки непомітно зайшли з корми, вчепилися за облавок, пропливли ще кількасот кроків на буксирі, один за одним, мов мавпи, повидиралися, повидряпувалися на галеру — і тихо, без зайвих звуків, сипонули по палубі. Вартові навіть скрикнути не встигли — уже лежали готові.

Козаки прокралися до кают з капітаном, офіцерами, штурманами, боцманами. Тихо—тихо все було, тільки чути, як утомлено барабанив бубон біля веслярів. За тим бубном не чути, як востаннє стріпнулися серця капітана та його офіцерів. Біля кубрика, де спали матроси й яничари, козаки без звуку зняли варту, кубрик замкнули, біля віконечок поставили хлопців з шаблями: як тільки яка сонна голова вигляне — тут же й полетить у море. Кубрик доведеться закидати запаленими бочками з порохом. Але це буде трохи пізніше. Зараз треба захопити веслярів і дати їм команду повернути галеру трохи вбік. Треба одірвати останню третину турецького флоту, а тоді вже і знищувати її — з шумом, гуком, вогнем і пальбою. Тільки ніхто з двох третин флоту, що йде попереду, вже цього не побачить і не почує…

Уже бубон біля веслярів перестав барабанити — не—вольники самі знають лік, невольники самі увійшли в ритм — розмірений, неспішний, повільний. Підгінчий крізь дрімоту відчув, що галеру ніби трохи—трохи повернуло в правий бік, — за багато літ роботи на галері навчився відчувати все. Подумав крізь дрімоту: тут ніби не водилося мілин, тут кораблі повинні йти прямо. Юсуф, колишній венеціанець Джозефіно, узятий турками в полон дванадцять літ тому, підвів голову, вслухався в тишу Веслярі гребли спокійно, повільно, сонно, але галера йшла собі морем з тією швидкістю, що нею й треба йти їй у строю з іншими галерами. Довкола було тихо — тихо, аж занадто. Й оце «занадто» остаточно розбудило підгінчого Юсуфа, колишнього християнина, а оце вже дванадцять літ магометанина. Юсуф підвівся зі свого місця і поволі пішов сходинками нагору, до люка. Сам себе заспокоював: треба подихати чистим повітрям, бо біля веслярів смердить гірше, ніж у найбруднішому свинюшнику.

Отак роздумуючи, підняв Юсуф люк, виліз на палубу. Повітря і справді було чудове — свіже, зі слабеньким вітерцем. Повівало з далекого заходу, із—за самої, здавалось би, Адріатики, від самої Венеції, біля якої в цю пору цвітуть помаранчеві сади й гаї. І Юсуфові навіть здалося, що чує він запах помаранчевого цвіту, — і згадалася йому його юність, і дівчина згадалася перша, яку він устиг був несміливо покохати, а вона так і не встигла віддати йому свою любов і ніжність, бо віддали Агнесу — так, звали її Агнесою — у прислужниці до герцогового сина Якопо, та й… Не бачив більше Агнеси Джо—зефіно, бо пішов у моряки, а там втрапив у полон, а там з досади й люті на весь світ зрадив свою віру і став мусульманином Юсуфом — людоненависним Юсуфом, якого боялися не тільки християни чи іудеї, а й вірні послідовники Пророка… Так солодко пахнуло помаранчевим цвітом, що Юсуфові захотілося заплакати…

Але він не заплакав, він тільки зворушено схлипнув носом і хотів правою рукою витерти сльозину на оці.

Та витерти сльозину не встиг.

Бо саме цієї миті його голова, пролетівши широкою дугою над палубою, опинилася за бортом галери й через півмиті бубухнула в море.