Слава ЗСУ!

Видно, зачепився за щось кайданами.

Метнувся туди, до трюму, Оксен Цьопа. За дошки ляди намертво вхопився якийсь бідолаха. Але лізти вгору він не міг. Якісь дві колоди намертво стисли йому ліву ногу, напевне, роздробили кістку і не випускали неволь—ника назовні.

— Рятуйте! — кричав невольник.

— Присвіти, Степане! — гукнув Оксен Цьопа. Чорнолиций, мов негр, Степан підняв ліхтар. Оксен

рубонув шаблюкою по білій нозі невольника. Невольник закричав, але попросив:

— Ще! Ще! Тільки скоріше!..

Ще один удар — по тому самому місцю, — і мов хряснула поліняка. Піднялася вгору закривавлена культя, і потяг Василь Тягниборода, іцо надбіг до Оксена і Степана, зомлілого невольника… Врятували земляка, хоч і ногу відрубали, тепер треба буде чимось перев’язати, кров угамувати. Якою Бог дасть, то житиме. Хоч і калікою.

Захлиналися замкнені яничари, ревіла болем і страхом, відчаєм і люттю галера, що її захопило товариство Оксена Цьопи, щось аж двигтіло зсередини в щойно протараненій і перевернутій галері — напевне, то намагалися втриматися на своїх ланцюгах невольники.

Так, вони і справді трималися то за ланцюги, то за бруси, виставивши голови в те стиснене повітря, яке, мов у дзвоні, зібралося на дні галери і тепер тримало її на плаву. Темно було, хоч сто разів стріляй в одне око, надії — ніякої. Відімкнутися від ланцюга було ніяк — ніхто не знав, де подівся ключ. А якщо й відімкнутися — то як вилізти? Якщо козаки (а що це на ескадру налетіли козаки, ніхто не сумнівався) прорубають днище, повітря перестане тримати галеру — і вона тут же піде на дно разом з невольниками…

І все ж невольники трималися. Бо останнє, що вмирає в людині, — так це надія.

І хоч кажуть, що останнім у поляка вмирає гонор, — один з невольників, пан Владислав Гостинський, усе ще тримав у душі надію; він забув уже про все, але мав надію на порятунок. У трюмі, та ще й перевернутому, було темно, як у ста пеклах, але в духовному зорі пана Владислава сяяли блискучі срібні зорі на блакитному небі. Це означало, що він вірить у порятунок. Він бачив перед очима срібні зорі на блакитному небі і думав — уперто, наполегливо, мов намагався гіпнотизувати саму долю:

«То буде чаруючо, то буде дивовижно! То буде рай!.. Буде літо. А влітку завше єст пєнкнє, завше тепло. Шафірове небо і шафірове може! Яблуні й груші з плодами, музика і пісні увечері. То є рай!.. Лазур в серцях і над головами!..»

А поки що була темрява і безнадія…

І раптом поряд із паном Владком Гостинським хтось хрипко—хрипко, тяжко—тяжко заспівав:

Гомін, гомін, гомін по діброві, Туман поле покриває, Мати сина прикликає: «Вернись, синку, вернись, синку, додомоньку, Змию тобі головоньку, змию тобі головоньку…»

Тиша… Тільки холодна вода плюскається довкола… І хтось із іншого боку озвався:

Мене, нене, мене, нене, змиють дощі, А розчешуть густі терни, А висушать буйні вітри…

І пан Владислав Гостинський, дарма що раніше з гонору не співав мужицьких пісень, зітхнув, схлипнув і разом з іншими підхопив:

А розчешуть густі терни, А висушать буйні вітри…

Сльози котилися по щоках невольницьких, але ніхто їх не бачив. Довкола кипів бій, а сюди, під цей ковпак, навіть відзвуку не долітало…

Пан Гостинський плакав, але мріяв про «лазур в серцях і над головами»…

Та поки що над головами була безнадія.

А під ногами — десять безнадій…

І все ж вони чекали на ранок…

Морська баталія тривала до ранку. Палали галери, ближчі до хвоста величезної колони. Передні галери з відрубаної частини — третини турецького флоту — козаки вирішили не палити, щоб цього не побачили ті кораблі, що пішли на північ. Бо якщо побачать, то повернуться, а це ускладнить усю операцію…

Та що там ускладнить? Козацьких чайок і так було менше, ніж відрізаних ними від колони великих та малих галер.

Вже аж під ранок повсюди запалало Чорне море. Козаки нищили турецькі галери.

Турки відбивалися хоробро і вміло, проте нічого не могли вдіяти проти швидких козацьких чайок, які літали морем, мов стріли. Важкі корабельні гармати були нездатні влучити в верткі й швидкі козацькі судна. А козаки зі своїх чайок діставали всіх і вся. їхнім гармашам цілитися було легко — гармати на чайках стояли на носі й на кормі. В таку чайку з галери не влучиш, а гарматка з чайки влучала в галеру обов’язково.

Вранці до місця баталії підпливла чайка Недайборща, а з неї ще кілька десятків козацьких суден. Підмога виявилася вчасною. Свіжі козацькі сили вдарили по рештках третини флотилії турків, і на тих галерах, які все ще чинили опір, затріпотіли білі прапори — османці здавалися, сподіваючись на милість.