Слава ЗСУ!

Але ж Недайборщ ще заздалегідь отримав наказ: полонених не брати, визволяти тільки невольників! І тому козаки не дивилися на білі прапори! Вони йшли захопленими галерами на таран, запалювали ворожі кораблі, підривали їх, турків скидали в море, а самі намагалися вирятувати від вогню й води невольників, яких перевозили на дві великі вантажні галери.

Недайборщева чайка підпливла до перевернутої галери. Уже ось—ось мало зійти сонце, і все море мов палало червоним. На перевернутій галері сиділи, вхопившись за киль та нерівності днища, козаки Оксена Цьопи.

— А де ж ваша чайка? — запитав Недайборщ, вийнявши люльку з рота і сердито кашляючи.

— Та десь хлопці встигли відчепитися й пішли далі, а нас лишили, — відповів Цьопа.

— І тебе теж? Як же так?

— Та так вийшло. Вони подумали, що ми потопилися, та й пішли далі в бій… А ми ось—о сидимо!..

— Кому це ногу відбило?

— Не відбило… Ми самі відрубали… Невольник один…

— Живий?

— Був живий… А зараз уже ні… Помер, бідолаха…

— Навіщо було рятувати?..

— Душа християнська… Серед рідного козацького товариства помер…

— А турки де — що з галери?

— Та плавали тут довкола… А ми їх не пускали… То вони на дно пішли… Та ще ось під нами невольники сидять… Пісню вночі співали — жалібно—жалібно… Оце сидимо й думаємо, як їх урятувати… Мабуть, не можуть відстебнутися, а то б хтось із них випірнув…

— Яремо, заглянь—но у скриню, ключі від ланцюгів галерних пошукай!

Яремко тут же метнувся до скрині, він добре знав, що там є ключі. Недайборщ знав своє моряцьке діло.

— Ось! — Яремко підніс над головою в’язку ключів.

— Ану, постукайте добре у днище, — сказав Недайборщ. — Може, там ще не задихнулися?

Оксен Цьопа постукав чоботом тричі, а потім іще раз тричі.

Зсередини озвалися так само: тричі і ще раз тричі.

— Хто полізе? — запитав Недайборщ.

— Я! — озвався Яремко.

— Мовчи, дитваче! Ще смолі не обсохли… Хто полізе?

Оксен Цьопа сказав:

— Давайте сюди ключі, я прив’яжу їх до очкура і спробую пропірнути. Тільки прив’яжіть мене до мотузки — про всяк випадок.

Тут же розмотали тонкий міцний мотуз — турецький, шовковий, легенький; може, турки його для чогось іншого використовували, а Недайборщеві він прислужиться в морській справі. Прив’язали до ноги Цьопі.

— Ну, давай! Негайно ж постукаєш у днище!.. Оксен Цьопа тут же пірнув. Яремко почав подумки

рахувати. Ось уже двадцять нарахував, сорок, шістдесят, сто…

— Стукає? — гукнув він, не витримавши.

— Ні, — озвався інший козак, що сидів на днищі перевернутої галери. — Не чути, Яремку!

Це був чорнолиций Степан. Він сидів напроти сонця, що сходило в морі…

— Тягни мотузку назад! — гукнув Недайборщ.

— Не тягнеться! — гукнув Яремко. Він тут же дав край мотуза іншому козакові, а сам стрибнув у воду і, тримаючись шовкового шнура, поплив під галерою. Вода була вже світлою, в ній було видно — правда, недалеко, але все ж таки на два—три аршини Яремко міг бачити. Ось він, тримаючись за шнур, пливе під темною палубою, ось має бути дірка—вхід до трюму, до веслярів. Але що це? Мотузка мов би губиться на цьому місці. Люк чомусь зачинено…

Яремкові вже не вистачає повітря. Він тримається, він намацує ручку ляди, що затуляє вхід до трюму. Довкола ручки обмотався шнур…

В голові вже аж дзвенить, Яремко розуміє, що шнурок обв’язався довкола ручки і Оксен Цьопа, пливучи далі, потяг на себе ляду. Вона закрилася і…

Повітря вже зовсім не стає. Але Яремко устиг побачити, що ляда, захлопнувшись, зрушила з місця маленький засувчик — і він замкнув вхід до трюму. Останнім зусиллям Яремко відсунув засувчик — і, відчуваючи, що в нього ось—ось розірвуться легені, поплив до краю палуби. Тільки б доплисти, а там він випірне і вхопить чистого повітря!..

Він пам’ятав, як доплив до краю, як його понесло вгору, а от як випірнув, як ухопив повітря — цього вже не міг згадати до кінця життя. Це все забулося. Бо він зомлів уже перед випірнанням, зомлілий, ухопив повітря і знову пішов під воду, та тут Недайборщ хапонув його за чуба і витяг.

Через мить Яремко отямився і закричав:

— Тягніть… Цьопу… Я… відкрив… ляду!..

Йому здавалося, що з кожним словом у нього відкриваються легені і зараз потече ротом кров… Та хлопці ще до його крику тягли козака Оксена Цьопу з води. Ось виринуло його зів’яле тіло, ось вони перекинули його в чайку і тут же почали приводити до тями — викачувати з нього воду, дихати йому в рота…

— Х—х–хол—л–ер—р–ра, — тремтів від холоду Яремко. — Що ж йо—о–ог—г–го р—р–робити?