Слава ЗСУ!

Янчевський з шаленим старанням і самовідданістю почав полювати на людей, і незабаром усі тюрми Літина й Летичева були переповнені захопленими селянами, яких називали по-різному: то гайдамаки, то потуральники,

під’юджувачі, переховувачі тощо.

Слідство провадилося, звичайно, з тортурами, на яке ні лози, ні нагаїв комісія не шкодувала, і тих, яких визнали за винних, відпроваджували до Кам’янця, майно їхнє, як награбоване, конфіскувалося і якось губилося під час перепису.

Тим часом друзі й товариші Кармелюкові тривалий час, незважаючи на грізні чутки, не вірили в його арешт і довго ще розшукували свого отамана по нетрях, серед боліт... Тільки після марних розшуків кинулись вони переодягнені до Летичева й Літина, де бачили вже кількох Кармелюків. Та поки Дмитро й Андрій розшукували, ризикуючи власного шкурою, справжнього свого батька, він сидів у кам’я-нецькій башті й давав показання кам’янець-подільському судові.

На допитах він тримав себе гордо, з гідністю, і всі злочини, які на нього клали, визнавав, а саме: утворення ватаг, провід ними, грабунки. Самі тільки вбивства відкидав Кармелюк, та їх і виявлено не було, за винятком Доротеї. Але слідство про це вбивство було зам’яте й не дало ніяких наслідків.

Установлено було тільки те, що головний винуватець —* муляр, який зник невідомо куди і досі якого не піймали, був не Кармелюк, а інша особа; сам же Кармелюк зостався під підозрою, бо не знайшлося жодного свідка, котрий би довів участь його в цьому злочині.

Кармелюк тим часом твердив, що всі свої подвиги вершив не заради вигоди.

Кам’янецький суд квапився закінчити слідство про’ Кар-» мелюка, побоюючись, що він утече, і бажаючи скоріше вислати з краю небезпечного гайдамаку, тим більше, що його, як дезертира, вимагав і командир полку, який перебував у Могилеві, для проведення над ним польового суду й виконання вироку, за сполукою злочинів, у присутності полку.

Під осінь Кармелюка відпроваджено було до Могилевк, де цольовий суд і засудив його за кримінальні злочини й за втечу до семисот ударів крізь стрій і, якщо витримає кару, то вислати його на каторгу.

Коли Кармелюка було відпроваджено до Могилева, всі. дідичі зітхнули вільно, а діяльність комісії Янчевського остаточно заспокоїла панів і завела знову кріпацькі порядки. Багато селян було вислано до Сибіру, але в’язниці все ще були переповнені.

Тільки Дмитро та Андрій уникли гіркої долі багатьох своїх товаришів і, незважаючи на те, що дуже ризикували, розшукуючи свого батька отамана, все не попадалися в залізні руки Янчевського. Загибель Кармелюка збентежила їх, а Андрія довела навіть до тупого розпачу; вони змушені були відмовитися від дальших розшуків батька й повернулись у розпачі в рідні місця.

Тут зустріла їх Уляна-шиикарка; вона, нюхом почувши, що вони — не звичайні птахи, виявила їм своє співчуття й надихнула нової енергії, давши притулок у своєму, закинутому посеред нетрищ, шинку.

Лісові гості помалу-малу підпали під цілковитий вплив цієї вродливої, завзятої й одважної жінки; вона наглядала й керувала їхньою злодійською- діяльністю, передержувала й збувала крадене, обіцяючи наладнати й ширше діло, як тільки зовсім заспокояться пани й ослабне нагляд органів влада.

Так воци й жили під охороною корчми; займалися дрібними крадіжками, не гребуючи іноді й селянським скотом і плекаючи в своїх серцях сліпу надію на ширшу діяльність у майбутньому.

Тепер же грандіозні наскоки й пограбування скрізь були припинені, а дрібні крадіжки хоч і траплялися то тут, то там, і нібито під проводом Кармелюка, але не викликали вже переполоху, і над буцімто' Кармелюками вельможне панство сміялося.

Маршалок входив теж до комісії, часто виїжджав то до Летичева, то до Кам’янця й запрошував завжди з собою на той час Демосфена, котрий з часу погрому став ще ближчим другом родини, Хойнацький зндву став одваж-ний та сміливий, навітб зважився їздити не тільки на

полювання, але й до сусідів без команди; сусіди намірялися його одружити, але Хойнацький ухилявся від пут Гіменея, вдоводьняючись Фросею чи ж боячись її ревнощів".

Пігловський виписав до себе старшого сина й заходився разом з ним господарювати і заводити чужоземні удосконалення й порядки, які суперечили патріархальним способам хліборобства і баламутили самі звичаї сусідів.

Так минуло два роки, і привільне панське життя, яке скаламутили гайдамаки, почало втихомирюватися і входити в свої звичні береги.

Був теплий весінній вечір. Сутінки вже повзли з усіх боків і скупчувалися мороком коло» пнів столітніх дубів і ясенів, що юрмились навколо затишної корчми. Та, незважаючи на густі сутінки, в корчмі ще не світилося, хоч у напіводчииепі двері, чувся звідти стриманий гомін кількох голосів. У корчмі справді були паші давні знайомі — солдат Дмитро Гнида й Андрій.