Слава ЗСУ!

Вночі в лісі краще зажмурювати очі,— відповіла господиня.

— Та ми позатикаємо баньки, а то й шматок не в рот, а в ніс тицяєш,— відповів солдат і, підвівшись з місця, почав. опускати на вікна позакачувані солом’яні матки.

Господиня оглянулася, прислухалась, роздмухала в печі вогник і засвітила каганця. Кволе світло полилося від нього й червонястими плямами лягло на стелі й на оголених аж до дранки задимлених стінах.

Від шинквасу, столів, од печі й сволока розповзлися в усі боки чорні рухливі тіні й наповнили непривабну пустку похмурим трепетом.

Усім стало ще моторошніше.

— Ну й часи! — заговорив після третьої чарки брюнет.— Хоч лягай і здихай... То, бувало, надіялися на батька Кармелюка, що приборкає панів, укоротить їм руки.., І справді, трохи живилися то тим, то сим... та й од пана отамана перепадало, а тепер, як його, сердешного, забрали, то пани ще гірше знущатися стали, та й од лісної волі кривда... Виходить, з двох боків шкуру деруть, хоч лягай та здихай!

.*«■ Ох, правда! — зітхнув Андрій і потупився.

—* То було за батька до нашого брата жаль був, а тепер свій свого грабує,— діймав когось брюнет.

Заступника немає! зітхнув білявий.

— Поспішайте, поспішайте, голубчики!—заметушилася господиня, намагаючись перервати неприємне розбазікуван-

ня гостя.—Я ж замикаюся наглухо і вночі нікого не пускаю до хати. ■ '

— Коли ж не хочу,—засміявся п’яний.— А щодо батька, то це брехня,— провадив він, пробуючи звестися на ноги.#-Ніхто його не взяв і не візьме... правду кажу! Бо — трах'**-і всі, як груші посипляться. Трісь — і немає кайданів!

— Еге ж, еге! « похопилася господиня.—Він тут, я сама чула... та й штуку встругне іноді не хто інший, як тільки він!

— Ого-го!.. Ще й яку штуку! — п’яний підвівся нарешті на ноги, вхопившись рукою за стіну.— Дається навмисне в руки,— закують його: кайдани, ланцюги, колодки... а він сміється.. Гульк, а вони закували колоду, а його й пальцем не зачепили, бодай я навіть не понюхав горілки, якщо неправда... А то от сяде на підлозі в тюрмі... І аби тільки грудка крейди,—намалює човна — і ф’ю-ф’ю! Так і винесеться на хвилі... от що, а не то що!

Характерник! — підтвердила господиня.

— Ох, коли б так! — зітхнув Андрій.

— Побачиш... проявиться,— кивнув головою певний у чаклунстві Кармелюка селянин,— тільки збореться на силах і проявиться, аякже! І таких от негідників, котрі, значить, і свого брата... Гм!.. Або таких гадюк, які бувають шинкарі...

— Геть! — схопилася в запалі Уляна_?

Але солдат стримав її. _ч - ■

— Облиш, кумо, п’яний. А виряди краще всіх за фронт,— діло є.

— Ну, чорт із ним! — облишила вона.— А тільки ось що,

добрі люди; підкріпилися, чим бог^послав, і по сій мові бувайте здорові! ^ *

— Авжеж, час, пора кожному в своє лігво! — крекнувши, підвівся Дмитро разом з Андрієм. За ними почали хреститися й дякувати господині голодранці селяни, а п’яний заметушився по хаті, безнадійно розшукуючи свою шапку.

— Дай-но лишень я допоможу тобі, пане-брате! — люб’язно сказав Андрій, підійшовши до нього.

А в цей час у сінях почувся якийсь підозрілий шерех: хтось увійшов туди і навпомацки шукав двері.

Всі переглянулись.

-т- От принесла лиха година! — буркнув солдат.

Уляна кинулась була замкнути двері на засув, але було пізно: на порозі вже стояв згорблений дід із сивою бородою і в жебрацькому лахмітті; в руках у нього був довгий кий, а за плечима теліпалася торба. Спершу можна було подумати, що то прочанин.

— Слава богу! — промовив старечим голосом подорожній, низько вклоняючись і шукаючи очима ікони, немовби хотів перехреститися.

— Навіки слава! — відповіла невдоволеним голосом Уляна.

Подорожній, не звикши до темряви, нічого ще поки що не бачив і стояв коло дверей, протираючи очі.

— Іменем Христа, пана Ісуса, прошу притулку,—* вклонився він знову Уляні й одразу притих, немов побачив у ній щось дивне.

— Що бог послав, діду, прийміть, а ночувати в мене ніде,— відповіла господиня сухо й дала жебракові скибку паляниці.

— Нехай бог вам, папі, відплатить,— зітхнув дід,— а мені б спочити хоч годиночку... Я з курми встану... А тепер от просто ступити не можу,— так підбив ноги й намучився в довгій дорозі.

— Рада б, та не можу,— розвела руками господиня.

— Та мені хоч би під лавою отут,— обернувся подорожній назад і зустрівся поглядом з Дмитром.

На обличчі його мигнув подіїв, він подався на ступінь уперед і тихо скрикнув: але ту ж мить схаменувся й знітився, похилившись па кий.