Слава ЗСУ!

— Що з вами, дідусю? — здивувалася господиня.

— Та щось у ногу кольнуло... і в бік,— відповів розгублено подорожній.

. Почувши крик старого, солдат здригнувся і з розширеними очима став прислухатися до його голосу; коли подорожній збентежився, мова його втратила старечу хрипкість і зазвучала виразніше.

— Діду, звідки ви? — швидко підійшов до нього Дмитро й, узявши старого за руку, став пильно приглядатися до його обличчя.^- Ви впадете від утоми... ось тут присядьте та підкріпіться хоч чаркою горілки.

— Як бувало в лісі темної ночі! — промовив з усмішкою дід і міцно стиснув солдатову руку.

— Коли пташині гнізда дерли? — перепитав солдат.— Та найкращого сокола втратили...

— А сокіл або мертвий упаде, або до пташенят повернеться,— відповів старий тихим, але зовсім дзвінким і молодим голосом.

При звукові цього голосу солдат схопився з місця, нахилився до обличчя старого, і в нього з грудей радіспо вихопилось:

— Ех, живий бог — жива душа, а хазяйка — хороша! — скрикнув він на весь голос, щоб зам’яти хвилювання, яке прорвалося, і додав, стукнувши кулаком по столі: — Ей, хазяйко, чого ж ти каменем стоїш: піднеси лишень бідному подорожньому чарку, а то впаде...

— Та ну його!—сердито огризнулась Уляна,—На всякого пройдисвіта добра не настачиш.

— Порожня в тебе пляшка, чи що? — суворо зауважив солдат.—Не скупись та кріпись, а весілля почнеться, то й частування буде...

^ Ти здурів? — витріщила вона очі на солдата.

— Замкни на замок кухню; коли в курнику свій півень, то чужі бійку зчинять. А що, хлопці,— звернувся він до селян,— тягніть лишень п’яного та тікайте, а то дід ненадійний... умре, то всіх нас поцуплять і такого всиплять, що й за рік не висьорбаєш. Знаєте, які ці проклятущі комісії, бодай їм добра не було, скільки вони перемучили нашого брата! Тільки попадись у зуби виродкам!

— Кара господня! — простогнав білявий.

— Бодай вони виздихали! — вилаявся чорнявий і став допомагати п’яненькому землякові знайти двері.

Тим часом Андрій, почувши злодійську мову солдата, його замішання і якусь тривогу, що зародилася в хаті, сам сполошився, підсів до діда й почав підозріло придивлятися до його обличчя.

Дід помаленьку стиснув його руку й тим ще дужче збентежив простуватого Андрія.

Коли солдат уже вирядив гостей і замкнув за ними на засув уїзні ворота, Андрій, вдивившись, нарешті, в очі старого, раптом здригнув і розкрив од жаху рота.

— Впізнав? — шепнув тихо старий.

— Батьку мій! — нестямно скрикнув Андрій і кинувся на шию старому.

-т- Тихіше! — прошепотів дід і стиснув йому до болю

РУКУ- . • ,

Цієї миті увійшов до хати Дмитро й кинувся обнімати Кармелюка. ’

— Не бійся... тут свої!

Андрій, теж з криком: «Батьку мій!» почав душити в своїх могутніх обіймах подорожнього.

— Задушите! — щасливо усміхався «дід», цілуючись і обіймаючись з своїми друзями.

Та хто це? — сполошилась Уляна, розгубившись до

краю.

— Хто?.. Батько наш і отаман, Іван Кармелюк! — урочисто проголосив солдат.— Воскрес-таки! Ур-раИ

Уляна стояла як ошелешена й почувала, що під нею земля хитається,

Скидай, друже мій, геть к бісу це лахміття: в нашої куми дещо знайдеться з награбованого та й личину геть,— заговорив після бурхливого вияву радості солдат.— Ану, кумо, ліворуч кругом... марш! Та до одягу ще неси сюди всякого провіанту і на зуби, і в горло... Свято ж яке! Людина з мертвих воскресла... Та яка людина!

— Не хвали так уже мене, друже!—докинув Кармелюк.— Перехвалиш!

— Ні, боже мій! Сама потім узнаєш, красуне, що хоч виверни світ навиворіт, а ліпшого не знайдеш!

Куди! — махнув рукою Андрій,

Ой? — блиснула очима Уляна.

з*-. Не вір, пані,—похитав заперечливо головою Кармелюк.— А от що він сказав — красуня, то правда... і що другої такої не знайдеш, то теж не брехня.

Ого-го-го,—загорілася від задоволення господиня.— Старий дід, а язик — пече, як вогнем...

Неси лишень одяг, там побачиш, що з дідом станеться...

Вечеряти, тітонько, дайте батькові мерщій,— втрутився Андрій,— а то мелете язиком, а батько голодний...

Зараз, зараз,— заметушилась Уляна,— дорогому гостеві нічого не пошкодую! —Вона вибігла й незабаром повернулася з цілим оберемком усякого польського одягу.— Приміряй, пане, що підійде, а я побіжу ще по господарству!

Кармелюк вибрав на свій зріст венгерку й інше; зірвав бороду, вмився й став знову, як і був колись, красенем. Неволя,-недуга і довга важка дорога змусили козака схуднути, але та худорлявість надавала його обличчю ще більше моложавості й краси.