Слава ЗСУ!

Молодець!—вигукнув, задоволений солдат.— Такий самий... Ніби вчора розлучилися..."

— Ех, не такий, брате,— зітхнув Кармелюк і нахмурився,— Багато пропало здоров’я...

— Схудли батько,— сумно мовив Андрій.

Наживем! — махнув рукою солдат.

До хати заскочила Уляна.

— Ой мамо моя! — скрикнула вона, глянувши на Карме-дока, сплеснула руками й остовпіла.

— А що, впізнала, пані? — ласкаво всміхнувся колишній ДІД.

— Боженьку мій! Та це ж той самий пан, що я зустріла років два тому коло жидівської корчми.

— Він і є! А пані господиня і за два роки не забула?!

. — Господи, що ж це? — шептала Уляна, не відриваючи зачарованих очей од Івана.--Я думала — шляхтич якийсь... панрк... а, виходить, Кармелюк... От щастя! І в голову не могла собі взяти... ночами не спала... Про Кармелюка скільки начулася, а в очі не бачила... і невтямки... А воно, виходить, не дідич, а наш славний отаман... Ну й дивовижа!

— Спасибі за ласкаве слово... Вже коли задля першого знайомства говорити всю правду, то і я не раз проклинав красуню, яка до всіх моїх мук додала ще й туги...

— Ге-ге, друже,— ударив Кармелюка по плечі солдат,**** такий же, як був — просто з фронту й спуску немає!

— Годі вже! — махнула рукою зніяковіла господиня.^ Я ось зараз дам вам вечеряти.

Через кілька хвилин на великому столі, застеленому чистою скатертиною, красувалося вжо кілька чималих фляг з березівкою, перцівкою, вишнівкою й чорним нивом, шкварчала па сковорідці яєшня з салом, стояла миска з холодною свининою, а друга з свіжим сиром і сметаною.

— Пробач, дорогий пане! Що бог послав...— припросила з приворожливою усмішкою господиня Кармелюка і його товаришів.

— Та пошли, боже, й багачеві такої вечері! — підлестив Кармелюк.

Всі посідали. Господиня піднесла гостеві першу чарку,

— Чого ж побажати нашому любому панові отаманові? Ну, щастя, здоров’я, слави, удачі... Ні, ще ось чого: щоб коло нього було таке вірне та щире серце, яке б не допустило поставити йому пастку, яке б кинулося на самого диявола, себе б оддало йому в зуби, а дорогого б друга закрило...

— Козир-молодиця,— усміхнувся солдат,—хоч і в наш город закинула камінчика...

— А що ж, і правда,— зауважив Андрій,— не вберегли.

— Сам винен, попався на вудочку,—усміхнувся Іван,— та ще попався, як дурень, а дурня і в церкві б’ють... Ну, буде й на нашій вулиці свято! — урвав він і звернувся до господині: — Спасибі тобі за це. серце і за твою ласку, люба господинько! Вже коли б таке серце для проклятого богом знайшлося, то я б уставив його в раму і дивився б, поки очі не згаснуть... Ех, от чого б я побажав: щоб ця щаслива хвилина тяглася без кінця-краю, щоб умерти так, сидячи між друзями і не зводячи очей з такої чарівниці...

— Е, що про смерть, пане, гадати,— промовила, палаючи від захоплення, господиня,—цур їй! Живий про живе гадає...— І в очах її блиснув такий- палючий вогонь, що й Кармелюк відчув, як його сврце здригнулося й кров занур-тувала...

— Ой, ой господинько! Гостя вітати треба, але й нас забувати теж не слід,—докорив солдат.—У мене на радощах і в горлі пересохло... і живіт підвело...

—■ Пробачте, любі! — зніяковіла Уляна й налила по чарці Дмитрові й Андрієві. /

— Ну, на здоров’я! —крикнув солдат і перекинув у рот чарку.— Нам тільки першу для закону, а далі ми вже й самі підемо на штурм... Ех, друже мій, любий Іване! Що це за господиньку нам послав господь,— то кращої й ие треба... Крім того, що красуня мальована й господиня хороша, та на це ще начхати, а от людина вона завзята, просто герой, а не жінка! Хоч і в битву її з супротивником пусти, то й оком не змигне... а й нашого брата за пояс заткне... Вогонь, а не жінка, от що!.. Пхикати не буде, а з біди виручить... себе не пошкодує, а виручить... Скарб, та й годі!

— Та чого це ви мене так вихваляєте? Чи сьогодні святого похвалышка? Ну, то і я ж панові отаманові скажу, що таких вірних друзів, як ці двоє — пошукати... Про що не говорять було, а мову неодмінно зведуть на, дорогого батька... Я з їхніх слів багато про панове життя довідалась... а ось це славне одоробло, а разом і дитя, то за своїм батьком нудьгувало до сліз.

— Спасибі, спасибі! — зворушеним голосом казав Кармелюк і потискував своїм друзям руки, а господині виявляв свою прихильність і поглядами й одвертими поривами схвильованої і сп’янілої душі...

, XXXIII

Гамірливо й весело проходила вечеря. Господиня пригощала, припрошувала, сама додавала до чарки охоти, а гості віддавали належну честь і напоям, і наїдкам. Коли голод було вгамовано й потомлені щелепи стали лінивіше працювати, а по, столу тільки кружляли чарки та кухлі, то солдат звернувся до Кармелюка: