Слава ЗСУ!

— Ну, розкажи ж нам, любий друже, яку біду ти пережив і як од неї визволився?

— Ех, кра.ще б її й не згадувати,— зітхінув Кармелюк і провів рукою по чолі, немов бажаючи стерти гіркі спогади, та як не розповісти друзям?! Про те, як мене той диявол підвів, як напоїв дурманом і напівсонного здолав цілим десятком, а то й двома, своєї челяді,— ви, звісно, чули... І челядь, напевно, теревенила та й сам ідол вихвалявся.

Слухачі мовчки кивнули головами, і Кармелюк провадив далі:

— Ну, то кинули мене зв’язаного на воза й помчали... Я вже не пригадую, як і куди,— так мене розібрала в дорозі отрута... Опритомнів я вже мало не в кам’янецькіі? тюремній лікарні... а звідти вже через тиждень перевезли мене в башту, що коло турецького мосту... посадили й прикували трьома ланцюгами до якоїсь клітки... Просто-таки замурували живого в кам’яній труні... Хоч би й ланцюгів не було, то випростатися й лягти в тій конурі не мояша ніяк. Тільки й добра, що хоч висока була, чи то мені так здавалося, але вікна не було видно, а вгорі банька тільки ледь-ледь світилася... Чи сходило сонце, чи стояло високо в небі, чи сідало — знати я не міг... Спершу догадувався, а потім і догадуватись перестав — однаково: густі сутінки, та й годі! Тільки .ніч трохи відрізнялася чорною темрявою... Але тому, що по-справжньому заснути мені, не можна було, то я спершу ночей зо три не сплющував очей, а потім знемігся і все ж таки дрімав, не розбираючи, чи то щч, чи день. Так от і сплуталося все в голові... Випускали мене з тої конури... от хоч і на допити, то теж у якісь темні мішки, де і вдень і вночі ліхтарів не згасили, так що й світу божого, і сонця красного я, либонь, понад рік не бачив... Як не осліп, то вже й сам не знаю... Розповідати вам про нелюдську муку, яку терпів, я не буду: і не розкажеш її, а тільки смутку наженеш... Одне — кістки спершу так ломило, що сам би їх потрощив, а потім тіло одубіло, і я став мало його відчувати... Неначе не моє... а дерев’яне... ледве міг ворухнути рукою і ногою... а друге — нудьга... Господи боже, яка нудьга! Немає гіршої муки на світі! Хоч би як там тіло боліло, то те пусте, а от коли душа болить, то то вже пекло! „

— Сердешний мій! вирвалося в Уляни, і вона змахнула рукою з вії сльозу.

— Гм... еге ж! Знавали й ми цю тітку! — зітхнув солдат, а Андрій уперто дивився додолу й важко дихав.

— Все про вас, про своїх, думки в голову лізли... впивалися в серце, мов п’явки, і ссали кров... Ех, єдине в мене було бажання — припинити скоріше ці муки... І спочатку я тільки про це й думав... та не було способу: попробував задушити себе ланцюгами, але короткі, та й руки не були вільні... Зоставалося одне — вкоротити собі життя голодом, але цей спосіб занадто тривалий і огидний... та й чомусь надія шепотіла в вухо: «Почекай!» То все спершу, а потім і думати перестав — задерев’янів мозок! І знаете, любі; це мене радувало, що, мовляв, не відчуватиму мук на тортурах, а буду ще в очі катам сміятися... Та ось що: на тортури мене не ставили... Я вже все, що на мене плели, визнавав, і всі чужі гріхи на себе брав,— і не ставили... Мабуть, папір прийшов з полку й казенного тіла нівечити вони не сміли, а зобов’язані були перепровадити його ціле командирові... ExJ Налий-но, господинько, хоч питва якого, абощо, щоб залити гіркоту!

— Своїми руками подушила б їх, проклятих! — скрикнула господиня, блиснувши з такою злістю очима, що навіть Андрій гаркнув:

— Собаки!

Кармелюк одним духом випив склянку, яку подала йому Уляна й, глибоко зітхнувши, казав далі:

— То ото водили мене на допити, а потім і перестали, бо не було чого: і почав я зовсім кам’яніти у своєму кам’яному склепі та ждати з радістю хоч кари, хоч смерті...

І от одного дня одкували мене від стіни й повели, але тільки не в камеру, в якій допитували, а через двір —-до наглядача тюрми. Тоді я, братове, вперше, після стількох місяців, сонце боже побачив і відразу осліп... Просто почорніло все й закрутилося вочу, а сльоза так і заливає. Довели мене під руки, і наглядач чи хтось іще, я вже не бачив, прочитав мені папір, що мене виряджають до мого полку з конвоєм, до міста Могилева, де перебуває військова комісія і де мене судитиме польовий суд,—туди, мовляв, пересилається і все слідство по моїх незчисленних злочинствах. І знаєте, хоч і який страшний польовий суд,— бо чи розстріл, чи крізь стрій,— а я був йому радий: бодай доведеться розім’яти кістки в дорозі та надихатися повітрям і надивитися ще раз на рідні поля... Ну, ми й пішли; заковані в мене були руки й ноги, а здавалося, що я вільний, мов птах, рухатися міг, от що дороге — і на душі було навіть радісно: не вогкий склеп, не могила, не темрява, а тепло, світло, грабові ліси, золотисті ниви, гарні яри, й зелені-зе-лені, мов рута, луки, а окрім усього — живі люди,—то по дорозі на волах або на конях, то по полю з косами, серпами,— наставали якраз жнива... Ну, йдемо ми, вартові по боках, позаду підвода, а над нами синє, бездонне небо, і коршаки в ньому кружляють... Ну, на ніч, як заведено, на етап: паскудства там усякого вволю, та літня ніч коротка... Отак-то, либонь, ми з місяць правилися до того Могилева... От коли вже я опинився на Поліссі, то стислося серце... Пішли безкінечні болота та озера... Мокро скрізь: сухого місця не знайдеш... Тільки вже під самим Могилевом прочистилось,— появилися відкриті поля, пагорби й навіть до Дніпра — невеликі гори... Але самий Дніпро не київський, а маленький, так що наш Дністер з ним посперечається; над самим Дніпром і стоїть Могилів; саме місто — більше, ніж наше на Дністрі, але місцевість наша краща. Ну, привели мене в полкову канцелярію, а там і командир наш.