Слава ЗСУ!

— Ага,— каже,— попався пройдисвіт. Ось я тобі покажу,

як дезертирувати для розбоїв!.. ■

— Слухаю,— кажу,— ваше високородіє.

— Тримати його на гауптвахті під найсуворішою вартою, в ланцюгах!—^: крикнув полковник.— Коршак же з крилами...

Посадили мене й незабаром-таки повели на суд; ну, польовий суд проходить швидко, не марудять принаймні: стук, грюк, раз і два — покотилась голова! Вичитали всі мої злочинства в нашому краї, та що полкові і втечу додали, та й присудили до семисот палиць крізь стрій...

Андрій і солдат похмуро мовчали, з жахом вп’явши очі у свого батька.

Кармелюк замовк, схиливши на груди толову; його груди високо підіймалися і з того можна було зрозуміти, скільки в них підіймалося скорботи при цих спогадах. Тривала тяжка, болісна мовчанка. Уляна знову сіла й дивилася на Кармелюка очима, в яких було повно смутку й жадоби помсти.

Нарешті, Кармелюк глибоко зітхнув, труснув головою і обвів усіх поглядом...

— Чого зажурилися, друзі? Га, дорога господинько?.. Ех, серце ж у тебе! — І він швидким рухом стиснув її руку.

Уляна зашарілась і всміхнулася.

— Сиджу ж серед вас: отже, що було,— минуло, а що буде,— єдиному богові відомо. У всякому разі, більше копи лиха не буде,— сказав він весело й, випивши добру чарку вишнівки й пожвавівши, провадив далі: — Повернувшись на гауптвахту, я почав розпитувати солдатиків: скільки мине часу до виконання вироку, до екзекуції? Ну, мені й пояснили, що вирок ще затверджуватиме начальник корпусу, а поки одішлють йому та повернеться назад, то мине часу не мало — найменше місяць... А потім почали мене втішати ще тим, що генерал взагалі пом’якшує кару... Зрадів я й підбадьорився зовсім: не пом’якшення кари мене тішило, а те, що є час виконати мій заповітний намір, а намір був єдиний — накласти на себе руки, не ждучи милосердя, бо чи сімсот шпіцрутенів, чи шістсот, або навіть п’ятсот-— однаковісінько. Ну, задумав я тверду думу; взнаки не даю, навіть пісень співаю, хоч і тут я був у ланцюгах і за мною очей десять стежило, а все ж таки легше було добрати способу, аніж у кам’янецькій дірі... У мене було приховано ще на волі між підошвою й устілкою в кожному чоботі по тридцять червінців. Коли мене схопив той гаспид Янчев-ський, то одягу він не зривав, а помчав одразу до Кам’ян-ця, а там хоча й оглядали одяг, а нікому на думку не спало пороти чоботи. Одсидів я в Кам’янці, не скидаючи їх, а потім сидів па гауптвахті... Ну, ті червінці й прислужилися мені: буп там в одній зміні солдатик * один, землячок, простуватиіі такий, а душа ііайдобріша., жалів він мене, розмовляти дозволяв... Почав я розповідати йому про сім’ю свою, в нього, як видно, теж сім’я горювала, дивлюся,— слова беруть його за серце, по очах бачу. От я й зважився: «Сім’я моя,— кажу,—¹ через місяць осиротіє, зостанеться без шматка хліба, то чи можна передати тобі останню мою волю... чи виконаєш її?» — «Як би ж я не виконав,— відповідає,'— коли це святе діло!» — «Спасибі, нехай тебе бог нагородить! То я тобі довіряюсь, як братові: у мене в підошвах сховано шістдесят червінців, допоможи мені вийняти їх,— візьмеш собі десять, а решту сім’ї... Допоможи скинути чоботи та прихопи ножа, щоб розпороти міг».— «Добре,—каже,— після зміни»...—«Тільки ось що,—я йому,— зроби так, щоб самому бути в той час на іншому посту: йкщо помітять, накриють, то ти не відповідатимеш, і ножа поклади* десь, тільки не свого, а якогось нового,— і ніхто не довідається».;.— «Так, так»,— погодився він і влаштував усе як я хотів. Я діждався наступного дня і вночі звільнив собі руки: це ж я вмію робити, хоч би й як мені закували руки,— ну, звільнився, знайшов ножа та, перехрестившись, і загородив його по колодочку собі в груди.

— Ой! — глянула Уляна й затулила руками обличчя.

— Що ти! Батьку!—скрикнули разом з нею й товариші.

— Та не лякайтесь! Дивіться: живий і здоровий... Ніхто, як бог! Думав до нього йти на суд, а він не прийняв поки що, а ще визволив... атож! Як ото вдарив я себе, все в очах скаламутилося, зникло... опритомнів я вже в лазареті... Виявилося, що я ножем не поцілив, серця не зачепив. Ну, все ж таки признали лікарі, що я смертельно поранений, що мені не вискочити. Ну, а там у полку зчинився, як я потім довідався, цілий содом, зняли тривогу, слідство: хто та що? Яким чином? «Знати, мовляв, не знаємо і відати не відаємо...» Бились вони бились, і плюнули; мій солдатик не постраждав, і цо ноно страх як порадувало, і ще більше те, що сам помирати мушу. Иу, лежу ото я, лежу, кашляю кров’ю, а помирати таки не помираю. Минає місяць, другий; лікарі руками розводять, а фельдшери то аж лаються, чому я не помираю і ліжко займаю. Разів два розпоряджалися були, щоб уночі, зараз же в мертвецьку, бо — доходить, а мені, як па зло, па ранок краще. Марудилися вони так зі мною, либонь, місяців чотири, нарешті сказали, іцо я житиму... загоїться моя рана. Як почув я це, так у мене все й похололо: то лежав собі спокійно, навіть сміявся в душі, що, мовляв, хоч і як ви клопочетесь, а з’їсте дулю, а то знову про шпіцрутени почав думати, турбуватися. Еге ж, затужив я знову, ох, як затужив! Уже й сам коман-дир заходив, бадьорив мене; картати таки картав, але й бадьорив теж: «Тепер,— каже,— тобі кари на тілі не буде, сам ти себе покарав, а підеш тільки в арештантські роти. Дивися ж, не нароби дурниць!» — Почав я тоді, брати мої, думати, як би мені вирватися на волю: вже одне — або знову ножа в серце, або до вас!.. І така мене нудьга обняла за рідною своєю стороною, за своїми лісами, за своїми кревними людьми, за вами, друзі, така туга, що серце до болю билося... Лежу ото я, і все перед моїми очима, все, все стоїть, мов живе... неначе ч:ую ваш голос... буцім віє на мене від болота вогкою прохолодою... Ех, так би, здавалося, зірвався з койки та й полетів би до вас, а тут груди забинтовані, сили немає, та й наглядають за мною фельдшери, сторожі... Час минає, бачу я, що став оклигувати, що, мабуть, скоро мені прийде час і на виписку,— бачу і мало не божеволію. Розумію, що з лікарні втекти набагато легше, хоч би й те візьми: ні тобі кайданів на руках, ні колод на ногах, та й самий нагляд не такий пильний, особливо в камері тяжкохворих,—і розумію я це все, і нічого не придумаю, руки від злості кусаю собі, а нічого винайти не можу...