Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Кармелюк

XXXIV

Кармелюк вів далі свою скорботну розповідь.

— Почали вже мене з лікарні відпускати на прогулянку, звичайно — окремий дворик за лікарнею і з двома вартовими... Походжаю я та приглядаюся на всі боки. Кругом високий мур, ні хвіртки, ні будь-якої прибудови, через яку можна було б хоч по дахові вибратися... Розпитую, було, і в сторожів моїх: «Що, братове, невже і вночі вам покою немає?» — «Вночі — головна робота,— кажуть.— І коло воріт стережи, і кругом огради ходи..?» .**- «Позмінно, звичайно?» — питаю. «Та який біс: тут ніякої черги не дотримуй ють»,— відповідає Семен Лубков. А я вже з ними познайомився: один був Семен Лубков, а другий Іван Стружев* Я їм на горілку давав, то й розмовляти зі мною любили* Отой самий Семен Лубков, коли мене вперше пустили на прогулянку, то приніс мені й мої чоботи... Я обіцяв віддя-* ЧИТИ йому добре, він погодився, порушив, виходить, правило й приніс, бо одяг видається арештантові тільки як виписується. Ну, я зараз же розпоров підошву і дав йому два червінці, а решту грошей у мішечок та на шнурок і на шию... Ото через того самого Лубкова я потайки й земляч* ка викликав до госпіталю і віддав йому обіцяні десять червінців. Зрадів, очам своїм по вірить: страху ж вій скільки набрався й гадав, що я дурив його тими червінцями,— аж тут і насправді дукатики в руку... Ну й вийшов він од мене, наче сп’янілий. То ото й кажу, що той солдатик Семен прихильний був до мене й любив погомоніти...— «Ну,— ка* же,— черги тут не дотримують, тому й важко урвати годинку навіть збігати до своєї любки Мотрони,..» Від нього я помалу-малу про всі лазаретні порядки довідався, та користі було мало: порядки виявилися суворі... нагляд дуже пильний... А через ограду перелізти — немає способу: саж^ нів два височини... Я думав був підкупити Лубкова і по-* чав закидати,— так ні приступу; ну, я й прикусив язика,,, тимчасово, звісно, бо надії ще остаточно не втрачав... Так от і тяглися дні за днями. Повіяло, нарешті, й весною; сніги розтанули, на деревах бруньки понабрякали, береза випустила сережки... І мені вже пішла повна порція: отже, через тиждень, через два — виписка... І пориває моє серце на волю весняний дух цей, і. налягає, мов осінній туман, безутішна туга. Лежу на койці, заплющу очі,— і мені взи-жається ліс зелений, свіжий, пахучий... А то перед очима розкинеться золота нива пшениці... Колос шумить. Вгорі голубе небо... Йітрець ото ласкавий повіває, скошеним сіном пахне... дихати вільно! А розплющу очі — темниця, стогін хворих і кругом неволя... І така туга здушить у залізних лещатах мої груди, що слів немає висловити муку оту... Ех, друзі мої! Тільки в тюрмі, на чужині родяться такі слова!

Кармелюк важко перевів подих і провів рукою по очах,

— То ото лежу я на койці, мучуся... Тіпає мною лихоманка, а нічого не придумаю... тільки голова болить та в

скронях ломить... Під весну почали класти в нашу камеру більше хворих на тиф. їхні койки стояли в другому кінці камери, а я в своєму кутку зоставався вже сам через те, що хворі, які лежали разом зі мною, повиписувались. От раз увечері, під час обходу, і каже лікар фельдшерові: «Он той, що в кутку, через годину, через дві буде готовий,— то його негайно звідси в мертвецьку разом з койкою, а то зараза; тож миттю в мертвецьку І Ну, а ти, Кармелюк,— підійшов він до мене,— молодець... через три дні випишемо з лікарні...» Пішов ото лікар, а в мене все помертвіло в гру-дях... і ждав же цієї виписки, а як почув про неї, то й затіпався... Через годину знову прийшов до нас фельдшер, оглянув того хворого й бурчить, лається: «Дихає ще, диявол... Йому ж однаково, а ти не спи! Ей, Семене! — гукнув він.— Семене! Невже пішов до своєї шельми? Ну, накле-пають же тобі зуби, коли що! Вискочив, наче блекоти об'ївся...» Але Семен, як виявилося, був у лазареті, і фельдшер привів його в нашу камеру. «Ось,— каже,—той наказ: як тільки номер 15 дух випустить, негайно його витягти з койкою, розумієш — негайно, а тому тут біля койки й лягай спати та й прислухайся...» — «Згляньтеся, ваше бродіє,— відповідає Семен,— тут задуха, повітря важке... а я дві ночі, либонь, не спав... Дозвольте мені, ваше бродіє, лягти в сторожці, а я навідуватимусь...» — «Не базікати! — аж тупнув фельдшер ногою.— Мені через тебе не спати, чи що! Тут лягай, і все! А як номер одійде, мене не турбувати: поклич Івана. Та пам’ятай, що це наказ головного лікаря!» —і пішов... «А бодай ви повиздихали, чорти!» —вилаявся Семен і від злості шинелею та кашкетом об підлогу... «Знаєш що, Сеню?—сказав я,— лягай оно на ту вільну койку, а я замість тебе постежу: я ж цілі дні сплю, так мені постерегти—пусте, а тобі, бідолашному, й спочити треба».—«Спасибі,— відповідає.— Постережи, брате, а в мене вже й силоньки немає...» — І справді, таки був знеможений. Як тільки впав на койку, так і захропів, хоч за ноги тягни... Лежу я, прислухаюся до хворого — дихає ще, важко так, а дихає... Гомін і в лазареті, й на дворі стих,., і в нашій камері стало, як у могилі... Лежу я.., на серці в мене така вага, наче жорнами придушило, а в голові стукає одна думка: через три дні випишуть, а через чотири під стрій поведуть... «Та чи не повіситися тут?» — майнула мені думка, але чомусь після ножа.., вона мені здалася прикрою... Хворий тим часом якось чудно скрикнув і затих... Я схопився поглянути на нього й спіткнувся на шинель сторожа, бо в камері було майже темно; одна тільки лампада перед образом і освітлювала її. Спіткнувся я на шинель, мало не впав, і нараз немов блискавка осяяла мене: «А що, коли накинути цю саму шинель на плечі, а кашкета на голову, та просто до воріт... добре, що й чоботи тут мої під койкою...» Тільки хвилину, не більше, простояв я правцем і одразу зважився.' Прибрався я, братики мої, за одну мить солдатиком і просто на головний двір; іду собі сміливо, та ще покрикую: «Семене, де ти, чортяко, запропав?» Звісно, на мій поклик ніхто не відгукується: Семен у мене хропе, а в дворі, як на цвинтарі, тихо... Це мене підбадьорило, і я одчайдушно сміливо підійшов до воріт і постукав у хвіртку. «Хто там?» —відгукнувся сторож.— «Іван Стружев».— «Чого тобі?» — «Чи не бачили, дядечку, Семена Лубкова?» — «При мені не виходив, хіба що до моєї зміни... а що?» — «Та в нас,— кажу,— а серце в грудях тільки гух, гух, гух...—У нас,—кажу,—хворий помер,— так головний лікар звелів негайно ж винести, а його, диявола, немає: мабуть, у своєї Мотрони виніжується!» — «Ха! ха! Звісно!» — засміявся сторож.— «То пропустіть мене, дядечку, його покликати, а то перепаде йому!» — «Збігай, збігай!» — Я вхопився рукою за воротину, щоб не впасти,— так у мене закрутилося в голові і від радості, і від страху. Заскрипів засув, напіводчинилася на ланцюгу хвіртка: я насунув нижче кашкета, обкотив комір шинелі, начебто змерз зі сну, й нагнувшись, вийшов із двору.— «Проворніше ж! — каже сторож.— А то мені випускати вночі й своїх заборонено».— «Я, дядечку, миттю!» — гукнув я —і влупив... А сторож іще й підхвалює: — «Так, молодець, живенько!»

Попередня
-= 114 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 8.

Останній коментар

Mike Gimson 25.03.2024

Коментар буде відображений після підтвердження модератором


Stevenkaw 24.03.2024

Your professional can suggest on retaining or removing specific furniture. They will offer advice for optimizing both the inside and outside appearance to attract to prospective lookers. Their own offerings comprise snapping high-quality photos and crafting interesting descriptions to emphasize significant features. Moreover, they place your listing on a leading housing platform.


Stevenkaw 24.03.2024

Коментар буде відображений після підтвердження модератором


Додати коментар