Слава ЗСУ!

XXXIV

Кармелюк вів далі свою скорботну розповідь.

— Почали вже мене з лікарні відпускати на прогулянку, звичайно — окремий дворик за лікарнею і з двома вартовими... Походжаю я та приглядаюся на всі боки. Кругом високий мур, ні хвіртки, ні будь-якої прибудови, через яку можна було б хоч по дахові вибратися... Розпитую, було, і в сторожів моїх: «Що, братове, невже і вночі вам покою немає?» — «Вночі — головна робота,— кажуть.— І коло воріт стережи, і кругом огради ходи.._?» .**- «Позмінно, звичайно?» — питаю. «Та який біс: тут ніякої черги не дотримуй ють»,— відповідає Семен Лубков. А я вже з ними познайомився: один був Семен Лубков, а другий Іван Стружев* Я їм на горілку давав, то й розмовляти зі мною любили* Отой самий Семен Лубков, коли мене вперше пустили на прогулянку, то приніс мені й мої чоботи... Я обіцяв віддя-* ЧИТИ йому добре, він погодився, порушив, виходить, правило й приніс, бо одяг видається арештантові тільки як виписується. Ну, я зараз же розпоров підошву і дав йому два червінці, а решту грошей у мішечок та на шнурок і на шию... Ото через того самого Лубкова я потайки й земляч* ка викликав до госпіталю і віддав йому обіцяні десять червінців. Зрадів, очам своїм по вірить: страху ж вій скільки набрався й гадав, що я дурив його тими червінцями,— аж тут і насправді дукатики в руку... Ну й вийшов він од мене, наче сп’янілий. То ото й кажу, що той солдатик Семен прихильний був до мене й любив погомоніти...— «Ну,— ка* же,— черги тут не дотримують, тому й важко урвати годинку навіть збігати до своєї любки Мотрони,..» Від нього я помалу-малу про всі лазаретні порядки довідався, та користі було мало: порядки виявилися суворі... нагляд дуже пильний... А через ограду перелізти — немає способу: саж^ нів два височини... Я думав був підкупити Лубкова і по-* чав закидати,— так ні приступу; ну, я й прикусив язика,,, тимчасово, звісно, бо надії ще остаточно не втрачав... Так от і тяглися дні за днями. Повіяло, нарешті, й весною; сніги розтанули, на деревах бруньки понабрякали, береза випустила сережки... І мені вже пішла повна порція: отже, через тиждень, через два — виписка... І пориває моє серце на волю весняний дух цей, і. налягає, мов осінній туман, безутішна туга. Лежу на койці, заплющу очі,— і мені взи-жається ліс зелений, свіжий, пахучий... А то перед очима розкинеться золота нива пшениці... Колос шумить. Вгорі голубе небо... Йітрець ото ласкавий повіває, скошеним сіном пахне... дихати вільно! А розплющу очі — темниця, стогін хворих і кругом неволя... І така туга здушить у залізних лещатах мої груди, що слів немає висловити муку оту... Ех, друзі мої! Тільки в тюрмі, на чужині родяться такі слова!

Кармелюк важко перевів подих і провів рукою по очах,

— То ото лежу я на койці, мучуся... Тіпає мною лихоманка, а нічого не придумаю... тільки голова болить та в

скронях ломить... Під весну почали класти в нашу камеру більше хворих на тиф. їхні койки стояли в другому кінці камери, а я в своєму кутку зоставався вже сам через те, що хворі, які лежали разом зі мною, повиписувались. От раз увечері, під час обходу, і каже лікар фельдшерові: «Он той, що в кутку, через годину, через дві буде готовий,— то його негайно звідси в мертвецьку разом з койкою, а то зараза; тож миттю в мертвецьку І Ну, а ти, Кармелюк,— підійшов він до мене,— молодець... через три дні випишемо з лікарні...» Пішов ото лікар, а в мене все помертвіло в гру-дях... і ждав же цієї виписки, а як почув про неї, то й затіпався... Через годину знову прийшов до нас фельдшер, оглянув того хворого й бурчить, лається: «Дихає ще, диявол... Йому ж однаково, а ти не спи! Ей, Семене! — гукнув він.— Семене! Невже пішов до своєї шельми? Ну, накле-пають же тобі зуби, коли що! Вискочив, наче блекоти об'ївся...» Але Семен, як виявилося, був у лазареті, і фельдшер привів його в нашу камеру. «Ось,— каже,—той наказ: як тільки номер 15 дух випустить, негайно його витягти з койкою, розумієш — негайно, а тому тут біля койки й лягай спати та й прислухайся...» — «Згляньтеся, ваше бродіє,— відповідає Семен,— тут задуха, повітря важке... а я дві ночі, либонь, не спав... Дозвольте мені, ваше бродіє, лягти в сторожці, а я навідуватимусь...» — «Не базікати! — аж тупнув фельдшер ногою.— Мені через тебе не спати, чи що! Тут лягай, і все! А як номер одійде, мене не турбувати: поклич Івана. Та пам’ятай, що це наказ головного лікаря!» —і пішов... «А бодай ви повиздихали, чорти!» —вилаявся Семен і від злості шинелею та кашкетом об підлогу... «Знаєш що, Сеню?—сказав я,— лягай оно на ту вільну койку, а я замість тебе постежу: я ж цілі дні сплю, так мені постерегти—пусте, а тобі, бідолашному, й спочити треба».—«Спасибі,— відповідає.— Постережи, брате, а в мене вже й силоньки немає...» — І справді, таки був знеможений. Як тільки впав на койку, так і захропів, хоч за ноги тягни... Лежу я, прислухаюся до хворого — дихає ще, важко так, а дихає... Гомін і в лазареті, й на дворі стих,., і в нашій камері стало, як у могилі... Лежу я.., на серці в мене така вага, наче жорнами придушило, а в голові стукає одна думка: через три дні випишуть, а через чотири під стрій поведуть... «Та чи не повіситися тут?» — майнула мені думка, але чомусь після ножа.., вона мені здалася прикрою... Хворий тим часом якось чудно скрикнув і затих... Я схопився поглянути на нього й спіткнувся на шинель сторожа, бо в камері було майже темно; одна тільки лампада перед образом і освітлювала її. Спіткнувся я на шинель, мало не впав, і нараз немов блискавка осяяла мене: «А що, коли накинути цю саму шинель на плечі, а кашкета на голову, та просто до воріт... добре, що й чоботи тут мої під койкою...» Тільки хвилину, не більше, простояв я правцем і одразу зважився.' Прибрався я, братики мої, за одну мить солдатиком і просто на головний двір; іду собі сміливо, та ще покрикую: «Семене, де ти, чортяко, запропав?» Звісно, на мій поклик ніхто не відгукується: Семен у мене хропе, а в дворі, як на цвинтарі, тихо... Це мене підбадьорило, і я одчайдушно сміливо підійшов до воріт і постукав у хвіртку. «Хто там?» —відгукнувся сторож.— «Іван Стружев».— «Чого тобі?» — «Чи не бачили, дядечку, Семена Лубкова?» — «При мені не виходив, хіба що до моєї зміни... а що?» — «Та в нас,— кажу,— а серце в грудях тільки гух, гух, гух...—У нас,—кажу,—хворий помер,— так головний лікар звелів негайно ж винести, а його, диявола, немає: мабуть, у своєї Мотрони виніжується!» — «Ха! ха! Звісно!» — засміявся сторож.— «То пропустіть мене, дядечку, його покликати, а то перепаде йому!» — «Збігай, збігай!» — Я вхопився рукою за воротину, щоб не впасти,— так у мене закрутилося в голові і від радості, і від страху. Заскрипів засув, напіводчинилася на ланцюгу хвіртка: я насунув нижче кашкета, обкотив комір шинелі, начебто змерз зі сну, й нагнувшись, вийшов із двору.— «Проворніше ж! — каже сторож.— А то мені випускати вночі й своїх заборонено».— «Я, дядечку, миттю!» — гукнув я —і влупив... А сторож іще й підхвалює: — «Так, молодець, живенько!»