Слава ЗСУ!

— Ловко! — зауважив Андрій, широко усміхаючись.

— Так уже ловко, що тільки руками розведеш... Ха-ха! — розсміявся Дмитро.— Вранці, гадаю, яка там веремія знялася в лазареті! Ой, бодай їх курка вхвицнула!

— А далі ж як, мій орле? — нетерпляче спитала захоплена розповіддю Уляна.

— Що далі, моя люба? — усміхнувся Кармелюк і теж обпалив її поглядом.— Завернув я за ріг та й пустився не до міста, а до лісу, що зараз же чорнів над Дніпром. Біг я до лісу щодуху і аж тоді, як ускочив у густу ліщину, впав на землю й з півгодини відпочивав. Потім уже вільніше став пробиратися в гущавину, перебігаючи-галявини й просіки... На -світанку я вийшов на якусь доріжку й наткнувся на чоловічка; він дрімав на акуратному візочку, а в- нього була запряжена міцна конячина.. Спершу я хотів був сховатися в кущі, а потім ризикнув спинити чоловічка.

— Гей, пане-брате, куди їдеш? — гукнув я.

— Га?! — кинув він спросоння.

— Куди,—кажу,—їдеш? .

— На ярмарок у Трубайськ, пане службо.

— От і гаразд: мене теж посилав туди мій ротмістр.— Коня йому й візок під речі треба купити...

— Та я сам,— каже,— їду туди продати свого.

— То будемо сватами,— зрадів я, і чоловічок теж радий. Ну, наторгувався я для проформи, і вдарили по руках. Дядько запрошує мене в своє село могорич запити; та я відмовився, а попросив його продати мені ще свою свитку: на ньому була біла свитка, а зверху кожушок. «Солдатська,— кая£у,— шинель вітром підбита, а тепер ще ранками приморозки, то якраз саме під шинель була б свитка..;» Продав він і свитку мені за три карбованці...' Розпитав я ще в нього про. дорогу й, попрощавшись, сів на візка, та й покотив собі паном діло... Перепало таки першого дня конячині: тільки раз коло якоїсь"лісної корчми підгодував, роздобув у жида собі шапку та й махнув далі... Наступного дня вже спокійніше їхав, навіть у якомусь містечку купив собі дві пари одягу й доправився без будь-яких пригод до Проскурова... Ну, там уже треба було бути обережнішим: міг хто-иебудь і впізнати; я, на лихо, по дорозі постригся й поголився, а то в лікарні був отакенну бороду запустив, та не терплю тільки її... Ну, виходить, знову треба було мати, щоб відвести очі, бороду; от я й переодягся жебраком-дідом, змайстрував лляну бороду та й рушив іменем Христовим у рідні місця... По-справжньому навіть не знав, де б розвідати про вас, мої друзі, про своїх; думав у своєму селі розвідати, а от мене й привів господь просто до своїх та ще до яких, до найближчих моєму серцю, до найкрев-ніших!

— Голови за тебе! — крикнули Андрій і Дмитро.

— Ну, то і я ж кожному другові вет за вет,"— скрикнув сп’янілий від бурхливої радості Кармелюк, обнімаючись з своїми друзями.— Ну, а пані дозволить... по дружбі... по-приятельському... як товариша... посланого богом?

— Ще б пак! — підтримав Дмитро.

Уляна стояла якусь хвилину, зашарівшись і потупивши в долівку очі, потім блиснула ними й мовила завзято:

— Що ж? Коли друзі, так друзі! — і-дзвінко, гаряче поцілувалася з отаманом. .

— Ур-ра! Бий з фронту! Вип’ємо тепер за здоров’я нашого батька, за його визволення, за нашу радість! — вигукнув Дмитро.

Уляна кинулась усім наливати повні склянки, і всі

•почали пити за здоров’я один одного з радісним гамором, поєднані однією любов’ю, одним поривом... А тепла,_ сповнена солодкою знемогою ніч непомітно пливла й наближала чао до світанку.

— Ну, пора і по дворах! —■ промовив, нарешті, Дмитро й рішуче підвівся з лави.— Отаман ще й після хвороби не дуже зміцнів та й натомився в дорозі... а ми все чаркуємо.

" Давно йому пора спочивати; вже, здається, світає,— стурбувався й Андрій,— а де ж батькові постелять?

— Тут, тут! —■ заметушилася господиня.— В цій хаті просторо.— Я зсуну два, три ослони...

— О-о,— потягся Дмитро,— наша господиня — золото, ублаготворить як слід... Ну, добраніч! Ходім* здоровило, до свого хлівця...— І Дмитро, ухопившись для рівноваги за плече Андрія, вийшов за ним, покривулявній, з хати.

Стривай, молодице,— заговорив Кармелюк, коли зостався з Уляною віч-на-віч,— я не зніжений, звик більше на сирій землі або на голому камінні вилежуватися, то для мене не труди своїх ручок...

Що ти, пане? Щоб я допустила свого дорогого гостя валятися, як наймита? — запротестувала вона й дужими руками підхопила ослона.

*** Та стривай же, люба! Покинь! — І Кармелюк узяв її за руку.— Звідки ти знаєш... може, мені приємніше бути в тебе за наймита?

Моєму панові? Моєму отаманові? Моєму батькові та бути за наймита? — жахнулась Уляна і нараз уся засоромилася, спалахнула, як полум’я, й закрила довгими віями свої очі.