Слава ЗСУ!

Ну, в батьки то ще рано,— усміхнувся Іван,— в батраки, в наймити до такої кралі — і то щастя!

— Не жартуй! — промовила вона глибоким, грудним голосом і несподівано здригнулася, поблідла й сіла на ослоні, мов підстрілена пташка.—Тобі, пане, жарти, а мені не до них,— зронила вона.

— Слухай, моя красуне! — палко заговорив Кармелюк, не випускаючи тремтячої Уляниної руки.— Не жартую я... а хочу одразу, як новому моєму другові, висловити все, що кипить" отут,— показав він на груди,— бо не можу стримати неслухняного слова, не можу погасити полум’я... Краще одразу висловити все, щоб не плутатись, та й урвати, або дати вільну волю!..

— Не треба, батьку! — тихо скрикнула Уляна. *

—• Ні, треба... Одразу... просто... щоб не вадило й не ко-родило! Вподобав я тебе, як тільки вперше побачив... мало сказати вподобав: тавром урізалась у серце, і тавро те випалила своїми очима... Не брехав я, коли казав, що до всіх моїх мук ти додала ще найгіршої! Врізалась і стоїш от перед моїми очима пишна, сильна та гарна, як намальована картина, і просто дивишся мені в душу... а очі твої і печуть, і голублять, і пестятЁ... Солодко мені дивитися в них і боляче; якась' незрозуміла сила вабить мене, тягне до тебе, і я почуваю, що нові кайдани ламають мою волю, в’їдаються в серце й сковують душу... Ех, Уляно! Кайдани ці були страшніші й болючіші за ті, що рвали до крові моє тіло!

— Ой матінко моя! — скрикнула Уляна, вхопившись руками за голову.

— Коли я був зробив замах на себе,— вів далі він,^ то справді ждав тільки самого забуття... тільки б скоріше з голови та з серця все вилетіло, щезло... і нутро в мене заніміло, а от як побачив тебе, як почув твій голос, так усі ра-* ни мої одразу відкрилися _v й залилися гарячою, мов огонь, кров’ю... Люблю я тебе! Кохаю, як нікого ще, здається, не кохав!

— Як нікого? — вхопилася вона чіпко руками за отаманове ^плечей, нахилившись, вп’яла в нього свої палючі, сповнені кипучої пристрасті очі; груди її високо підіймалися й здригалися, коли вона дихала; збуджене обличчя палало вогнем, з уст виривалося гаряче дихання...

— Еге ж, як нікого! Любив я свою дружину глибоко, дуже, але та любов була спокійна й тиха... А ти в мені підіймаєш якусь бурю, кип’ятиш кров, туманиш голову, П^?ЯНИПІ якимись чарами...

— Не чарами,-а своїм серцем,^ заговорила вона поривчасто,— бо й воно, мов п’яне, рветься до тебе... Постривай, вислухай! — спинила вона владним голосом поривчастий рух Іванів.— Ти ще не знаєш мене... Я ж страшна... Не відьма, ні,— а чую в собі якусь силу: якщо вже я кого полюблю, то не те що життя своє віддам за нього, а ніякої муки немає такої, якої б могла я злякатися заради свого коханого... Всю себе за нього, до останньої краплини крові, до останнього подиху!

— Орлице моя! — скрикнув Кармелюк, притягаючи до себе красуню.

— Стривай, ще не все! — вислизнула вона з обіймів.— Всю себе віддам, так, усю,— але тому, хто й мене вірно полюбить’... Але ж як узнаю, що коханець мій мене дурить, і за моє щире серце ще й сміється,— не спинюся я ні перед чим, а відомщу йому, відомщу! Жартувати, може, і я жартувала в своєму житті не раз, крутила голови й хлопцям,

ї жонатим, навіть тішило мене погратися з дурнями... А це тому, що я й досі нікого не любила... Нікого,— підкреслила вона,— але якщо покохаю... А тому-то я й кажу тобі, не жартуй зі мною... Чую серцем, що люблю тебе!

— Та ти мені ще миліша в сто крат з своєю грізьбою! — скрикнув Кармелюк і поривчасто притяг до себе молодицю; але вона знову, мов змія, вислизнула від нього й крикнула хрипко, наче пересохлим від спеки голосом:

— Постривай, послухай! Адже тут життя горить...— і вона швидко заговорила, боячись, що хтось або щось перешкодить їй висловитись: — Я ж нетутешня, а з-під Києва... Панською кріпачкою була... І служила навіть недовгий час при покоях панських. Пан хотів згвалтувати — так я йому покусала руки... А пані, довідавшись про те, ще мене ж і одшмагала, ну, я підпалила їм тік і клуні... Виждала час, коли все звезуть на тік, і підпалила... Майже через рік... На мене й подумати не могли... А потім повернувся в наше село москаль Михальчук, старий уже, а карбованців наскладав і надумав женитися. Сподобалась я йому; він до пана — купити, отже, мене; пан заправив триста карбованців. Той заплатив і на другий же день повінчався зі мною. Мене ж навіть і не спитали, любий він мені чи не любий? Яка там у кріпачки воля? Повели, та й годі! Та, правду кажучи, я була навіть рада: кохати я нікого не кохала, а воля все ж таки й нашій сестрі люба... Ну, прожила я з своїм дідом років два, звикла до нього; але несподівано його деревом прибило в лісі, і осталась я молодою вдовою. Як тільки ото я овдовіла, так мені й порадили добрі люди піти з наших країв — бо папи, мовляв, можуть почати знову мститися на мені. Розпродала я все й, не діждавшись панського нападу, подалася на Поділля, взяла тут в оренду корчму й зажила добре. Хто чіплявся до мене, то або гнала в потилицю, або жартувала... Але нікого ще й досі не любила! Так ось яка я! — закінчила вона, важко, поривчасто дихаючи.