Слава ЗСУ!

— Якої я шукав, яка мені снилася,— задихався від захвату отаман.— Сильна, полум’яна, одважна. З такою орлицею не втонеш у болоті, а підлетиш вище хмар!

— То ти мене й таку, яка я є, любиш, і моєю любов’ю не гидуєш, і мене не зрадиш? — вчепилася вона руками в його плече й, випнувши тремтячі груди, вп’ялася в його блискучі очі своїми повними млості очима.

— Люблю! Кохаю!

— І нероздільно віддаси мені все своє життя?

— До останнього подиху.

— То бери ж мене! — скрикнула вона жагуче й припала до нього вся...

XXXV

Після злигоднів і мук тюремного життя — свобода, воля, краса рідної країни й шалені Уляниііі ласки вилинули на Кармелюка якось чудодійно. Кожен день, здавалося, давав йому нові сили, здоров’я, нову рису краси.

Погляд, постава, рухи, голос його — все змінилося. Вія прибрався в улюблений одяг, який йому роздобув Андрій, і тепер знову схожий був на того красеня отамана розбійників, самий вигляд якого паморочив голови жінкам... Кармелюк і не зоглядівся, як промайнули в цій солодкій бездіяльності два тижні. Одного разу, сидячи за дружньою бесідою з Андрієм, солдатом та Уляною, Кармелюк промовив, хвацько труснувши кучерями:

— Ну, братове, одросли в сокола знову крила,— пора й за роботу!

—* Пора, батьку! Зморилися без тебе! —* з захватом зустріли слова отамана товариші.

Уляна теж і не зморгнула.

— Якщо робота, то й робота! — підхопила вона захоплено.— Після буднів і свято ліпше! За здоров’я ж нашого отамана-сокола, брати! — налила вона собі в склянку, піднесла її високо й виголосила: — Нехай, росте і ширить свої крила!

Дмитро й Андрій зустріли її тост захопленими вигуками.

— Ех, Уляна, вогонь-молодиця! — крикнув солдат, цокаючись з нею склянкою.

— Добрий товариш, люблю таких! — промовив з почуттям Кармелюк, опускаючи свою руку на її плече.

— Вірний і незрадливий! — додала Уляна, кинувши на нього сяючий палючий погляд і, звернувшись до решти товаришів, ту ж мить заговорила діловим тоном: — Тільки перед тим, як починати діло, панове, треба знайти надійне сховище.

— Шукати не треба! — весело перебив її Андрій.-— Я ось, вештаючись без діла за цей час по лісах, знайшов у глушині таку стоянку, що хоч би й як думав улаштувати її краще, то не придумав би! І від корчми від нашої недалеко.

— Дуже добре!.. Виходить, і маркітантці⁴² нашій далеко ніжок трудити не доведеться! — моргнув Кармелюк Уляні.— Ну, покажеш — оглянемо всі купно... Та тільки як би наших орлят поскликати?

*««• Правда, батьку! — підхопив Дмитро.— Але й об тім не журися: я вже пустив депорт, що сокіл одрощує крила, які йому були підрізали напасники... Обзиваються діти... Дай строку... Через тиждень буде в нас двадцять-тридцять голів, а тоді...

— Почують про нас і доли й гори! — завершила захоплено Уляна.

Після цієї розмови було ухвалено приступити до діла негайно. Працю поділили: Андрій узявся розшукати й пристосувати під житло сховище, яке він бачив, а солдат заходився розшукувати колишніх членів ватаги. Кармелюк поки що не брав ніякої участі в цих клопотах і відпочивав під опікуванням Уляни. З відновленням колишніх сил думки його також усе частіше й частіше поверталися до колишнього життя. З особливою яскравістю виникла перед ним картина його зрадтґйцького арешту. Цей спогад пік його серце незмитою кривдою і в тюрмі, тепер же, коли вій знову був на волі,— жадоба відомстити Демосфенові буквально не давала йому спокою.

— Ех, друзі, брати,— казав він не раз своєму товариству, коли хто пропонував йому то той, то інший план нападу,— не відатиме моя душа покою до того часу, аж поки не по-мщуся на тому дияволові, проклятому Янчевському!

— Помстимося, ще й як гіомстимося! — підтримували товариші.— На ньому в першу чергу!

— Я сама йому, клятому, своїми руками розірву горлянку! — скрикнула й Уляна.— От тільки попадеться!

— Не попадеться, серце, а піймаємо! — поправив Кармелюк.

— Піймаємо, піймаємо! — запально повторила Уляна.— Я вже всім своїм жидкам накажу, щоб рознюхували, куди й коли він їхатиме: накриємо його й тоді вже вичитаємо йому по-своєму!

— Спасибі, кохана! — з почуттям промовив Кармелюк, потискуючи Улянину руку.

Теплий літній день хилився до заходу, В лісі, в глибокому яру, лягали вже сутінки й відчувалася вечірня прохолода, але нагорі ще сонце сяяло, обливаючи гарячим золотом високі верховіття лісу. На дні яру, оточеного суцільною стіною навислого граба, длушпалися люди. Андрій колов дрова й підкидав їх у вогнище або мішав великою ложкою в казанку, що кипів над багаттям. Біля входу до печери, яка позначалася навислими гранітними брилами, лежав горілиць, заклавши руки під голову, Кармелюк. Уляна, пишна й ніби ще краща, то вибігала з печери, то знову зникала в ній, перекидаючись; веселим словом з Андрієм, брала ту або ту річ і знову бігла до печери.