Слава ЗСУ!

Отаман лежав мовчки, охоплений якимсь елегійним настроєм; його задумливий погляд тонув у глибокій блакиті, стежачи за ніжними хмарами, які немов з глибини її випливали, ледь укриті рожевим відблиском.

Кругом було надзвичайно гарно. Свіже, молоде листя вкривало дерева легкою прозорою сіткою, крізь котру ще просвічували чорними силуетами їхні темпі стовбури. Густа трава, що устеляла все дно яру, здавалась якимсь зеленим оксамитовим килимом, з глибини якого виглядали великі голівки жовтих кульбаб. Недалеко від печери зривався з височини тоненькими кришталевими цівками невеликий струмок і зміївся по дну яру, стрибаючи по камінчиках срібною ниткою... Мелодійний шум від падіння води надавав усій місцевості якоїсь задумливої чарівливої привабності...

— Ех, воля, золота воля та рідна сторона! — вирвалося, нарешті, глибоке зітхання з грудей Кармелюка.

Андрій оглянувся, закохано усміхаючись до свого отамана.

— А що, замучився, зпу7Ц>гувався, батьку?

— Не так замучився, як знудьгувався. Ось за цим самим небом, за цим килимом зеленим, за цим шумом лісовим, зеленим весіннім шумом! Ех! •— Кармелюк глибоко зітхнув і, труснувши головою, підвівся й сів на киреї.^ Натерпівся я через цих гаспидів! Ну, доберемося ж до них! Віддячимо й ми їм за все!

— Та й ми без тебе, хоч і були на волі, а волі не знали. Никали по пущах, по ярах, як отара без чабана,

— А що робили?

— Правду сказати — доброго мало... Перебивалися так собі, займалися більше грабунками...

— Тому й волі не почували! Хіба воля в розбої та в грабунках? Хіба я на те скликав вас? Ех, брати.., А ви й ім’я моє заплямували, і своєму братові чимало горя завдали...— Кармелюк глибоко зітхнув і задумався.

— Прости, батьку,— промовив після невеликої паузи

Андрій.— Самі знаємо, що винні, та ми без тебе, мов сліпці без поводатаря. ,

*— Сліпці без поводатаря...— повторив задумливо Кармелюк.— А чи знає правдиву дорогу й сам поводатар?..— сказав він задумливо й замовк.

Запала знову мовчанка, цього разу триваліша.

— Ось^Л що, Андрію, ще,— знову заговорив Кармелюк,— чи не знаєш ти чоі:о про мою сім^?ю? Чи не бував у Голов-чинцях?.,

**- Не чув нічого... Правду кажучи, старався в Головчинці не заглядати...

— Гм... треба буде мені самому поїхати — розізнати...

— Ні, батьку, вже як собі знаєш, а туди ми тебе не пустимо... Пошли мене, я злітаю...

— Куди? Чого? — почувся дзвінкий голос Уляни, й роз-червоніла красуня з’явилася в темній пащі печери.

Андрій ніяково замовк і відійшов убік, але Уляна не звернула на те уваги; побачивши, що Кармелюк уже сидить, вона підсіла до нього й весело защебетала:

— Уже прокинувся? Встав? Чого ж зажурився, об чім задумався? — заговорила вона, .прихиляючись близько до його обличчя й заглядаючи в очі. .

— Згадалося старе...— ухильчиво відповів Кармелюк.

Цур йому й пек! Знайшов про що думати! — скрикнула Уляна.— Старий бур’ян — з корінням геть!.. Починаємо нове життя: солодке, вільне, веселе... Усміхнися ж, отамане любий, та поцілуй мене палко, отак, отак! — обняла вона за шию Кармелюка й міцно притулилася до нього гарячою щокою.— Я заслужила подяки! Яке ліжко я вимостила тобі і як прибрала твою оселю! Ха-ха!.. Краще, ніж світлиця в пана — і надійніше, і веселіше! А ти, Андрію, вже й ложку вибираєщ? Готовий куліш? Може, вечеряти, будемо, голубе, га? — нахилилася вона знову до Кармелюка й ніжно заглянула йому в очі.

Поява Уляни, її весела дзвінка мова відразу внесли з собою струмінь' якихось бездричиннйх веселощів і піднесли загальний настрій.

— Коли вечеряти, то й вечеряти,—відповів Кармелюк.

— Ну от і дуже добре,-— жваво обізвалася Уляна.— Неси сюди куліш, а я подам на стіл та принесу з нашого погреба доброго меду.

Вона проворно схопилася з місця, шаснула до печери й за хвилину повернулася з білою скатертиною під пахвою й темною запліснявілою пляшкою в руці. За одну хвилину вона розстелила на траві скатертину, нарізала хліба, розіклала ложки й поставила три товсті склянки, потім поставила й миску, повну смачного кулешу. Всі посідали по-турецькому круг скатертини.

— А що, панове, чи не краще, ніж у панських_ч покоях? — весело промовила Уляна.— Під ногами шовковий килим, над головою зелене склепіння, а тут ллється й щонайліпше вино розливним ручаєм. Наливай же склянки, Андрію, вип’ємо за лісове привілля, за веселе життя-буття!

Всі пожвавіли і взялися з апетитом вечеряти.

— А що, чи подає нам про себе чутку Дмитро? Привів шістьох, та як пішов знову, то й ні слуху, ні духу! — звернувся Кармелюк до Андрія.