Слава ЗСУ!

— Подає,— відповів Андрій, сьорбаючи з ложки.— Явтух ось казав, що сьогодні вранці приніс жид Йосько звістку, буцімто знайшов Дмитра й фурмана Ониська, а з ними й Гололобова, й Кнура — душ десять, та й спішить до нас.

— Чудово: їх десять та нас вісім,— на перший раз досить.

— А коли на чолі стане орел,— підтримала Уляна,— тоді почнеться не наша робота.

— Авжеж, ле ваша,— задумливо промовив Кармелюк і замовк.

Тим часом Андрій наївся, витер ложку об траву й закурив люльку.

— Слухай, Андрію,— звернулася до нього Уляна,— ти піди, зміни Явтуха та Свирида й пришли їх повечеряти, поки куліш не захолонув.

— Гаразд,— погодився Андрій і, підвівшись з місця, знйк у лісовій гущитті.

Уляна обняла Кармелюка за шито й пригорнула його до себе.

— Про що задумався? — промовила вона, тулячись до нього.

На обличчі Кармелюка з’явився жорстокий вираз, брови зійшлися похмуро й грізно.

— Уляно! — промовив він з неприхованим душевним болем.— Ох, той диявол Демосфен не йде мені з думки ні вдень ні вночі... Не можу забути кривавої образи...— А-ах — прохрипів він, відхиляючись від Уляни й стискуючи до болю свої руки.— Не знатиму спокою, поки не задушу проклятого своїми руками.

— І впіймаємо, впіймаємо його скоро! — зловтішно сказала Уляна.—Довго ждав, друже, недовго зосталося! У-ух! Побіліє ж він, як крейда, коли зустрінеться з тобою!

— Спасибі, Уляно! Спасибі, друже,— з почуттям промовив Кармелюк, і, стиснувши руку Уляні, встав і схвильовано пройшовся.

Слова Улянині викликали в нього рій ненависних спогадів. Уляна мовчала, розуміючи й відчуваючи настрій свого кумира.

Сонце тим часом геть сховалося за лісом, і глибина яру сповнилася прохолодною млою. Почувся тихий тріск гілляк, і до вогнища їіідійешїи Явтух і Свирид...

— Хазяйко,— звернувся Явтух до Уляни,— там прийшов дядько один. Просить поворожити... в нього воли пропали..# Привести, може?

— Приведи. А ти, отамане, зайди поки що до печери,—* обізвалась' Уляна до Кармелюка.— Не треба, щоб зайві очі тебе бачили.

Кармелюк так поринув у свої думки, що Уляні довелося двічі пояснювати йому, в чім річ, тільки тоді він ствердно кивнув головою й пішов до печери. Сівши на ложе, яке йому приготувала Уляна, Кармелюк, щоб одвернути себе від спогадів, які пекли йому серце, почав приглядатися до того, що відбувалося навколо.

Явтух повернувся в супроводі селянина, очі якого переди бачливо були зав’язані хусткою. Тим часом Уляна вже розташувалася коло напівзгаслого вогнища з пучками всяких трав’у руках... 'Приведений селянин розповів Уляні, що з тиждень тому невідомо хто вкрав у нього пару волів, і просив її поворожити йому: чи загинули його поли, чи їх можна ще розшукати? Уляна звеліла йому покласти їй на долоню півкарбованця срібла й, кинувши в огонь пучок якихось" трав, від яких над вогнем знявся стовп білого задушливого диму, сказала, що воли ще не загинули і, вміючи та бажаю-: чи, їх можна розшукати. Тоді почали торгуватися про те, скільки треба заплатити, щоб ворожка вказала* де і як шукати волів. Уляна вимагала п’ять карбованців, а селянин посилався на свою убогість, просив скинути; Уляна наполягала на тому, що ворожіння це дуже важке й небезпечне і може накликати на неї кару від нечистої сили. Нарешті зійшлися на трьох карбованцях. Тоді почалося ворожіння з прокляттями й примовами. Уляна підкидала у вогнище то одне зілля, то друге, то промовляла страшні закляття, то тягла немов замогильним голосом якісь незрозумілі загадкові слова; промучивши так селянина хвилин з десять, вона, нарешті, сказала йому:

— Ти мусиш на другий день першої квадри вийти з дому до схід сонця, взяти з собою недогарок страсної свічки й шматок полотна, на якому спускали в могилу труну річної дитини; підеш до Чортової греблі й сядеш там під сухим, розбитим грозою дубом, і як зайде місяць, розстели те полотно, сядь на нього, засвіти страсну свічку й читай молитву Іванові-воїнові до тридцяти й семи раз,— тоді опівночі побачиш своїх волів, які пастимуться на луці; накинь їм на роги налигача, з котрим простояв у церкві всю службу, і іведи без страху додому.

Діставши від селянина умовлену плату, Уляна відпустила його₃ звелівши йому не оглядатися і не казати нікому й сло-⁴ ва про ворожіння, бо інакше воно втрачає свою силу. Вся ця сцена справила на Кармелюка до, краю прикре враження.

— То от як ти ворожиш? — промовив він, виходячи з печери, коли селянин одійшов.— Ну, тепер уже таке ворожіння треба облишити!