Слава ЗСУ!

Хоч парубок і дівчина між собою й вирішили належати одне одному до смерті й навіть ціною життя захистити це право, та насправді не гаразд у них було. Спершу дідич був такий злий і немилостивий до Янка, що не можна було й натякнути про дівчину; а потім, під впливохм політичних подій і нової тактики до хлопів, гнів його пом’якшився і перейшов на якусь навіть ласку, однак, коли дід пішов до пана поклопотатися за Маринку, то його неприязно зустрів ключник, а потім від пана дістали рішучу відмову.

Маринка і Янко з трепетом чекали повернення діда й, довідавшись про сумний наслідок його клопотання, впали в одчай,— особливо Маринка.

— Не буду, не буду я за Янком! — виривалися в неї зойки.— Не допустить пан! Ой, що ж мені робити, бідній! Порятуйте! Ой смерть моя, смерть!

— Не плач, не побивайся! — намагався потішити її Янко, а сам аж почорнів од страшної внутрішньої урази.— Казав і присягнусь, що вкраду, одіб’ю тебе, а моєю будеш, та й годі!

— Ой, проти панської волі хіба можна? — не вгавала Маринка.

— Можна! — скрикнув Янко і очі його, спалахнувши, метнули іскри.

— Ой, що ти, Янку?! Пан... він усе може... він пан!..— душилася слізьми, не в силі стримати зойків, Маринка.

— Пан?! Велика цяця! —- хрипів уже од злості Янко.— Хіба в мене не така душа, як у того пана? Хто цьому панові дав право з моєї, з твоєї душі знущатися? Вже багато в мене отут накипіло... Так ти, дідичу, не жартуй з цим серцем... А то я помацаю, чи всі в тебе ребра і чи на місці стирчить твоя голова!

Цей бурхливий спалах, ця страшна погроза так приголомшила Маринку, що вона затримала ридання й видивилась на Янка широкими, повними сліз і жаху очима.

Свирид, який понуро мовчав, поділяючи настрій свого онука, заговорив, нарешті, щоб стримати небезпечний порив Янкового серця.

— Все це правда, любий мій унуче, тільки не гарячкуй даремно, бо коли вже падати, то хоч з доброго коня... Та в твоєму ділі, гадаю, не так пан винен,^ як цей підпанок — ключник.

— О, то гадюка! — погодився Янко.— Пан останнім, часом навіть ласкавий був зі .мною, перевів із псарів у форейтори, а потім у провожаті... говорив навіть про писарство, якщо я викину дурість із голови.

— Ну, от! І про дівчину — що панові? Коли б він сам до неї залицявся — інша річ, а то ж йому однаково... А ось цей ключник, чи не він нашептав? От що!

— Правда,— обізвалась і Маринка.— Він разів зо два зупиняв мене на вулиці, заводив мову...

— Розірву на шматки! — крикнув Янко й тупнув ногою так сильно, що підсунута вгору половинка вікна впала й розбита шибка з дзенькотом посипалась додолу.

— Ой леле! — сплеснула руками Марина.

Дід усміхнувся в бороду й своїми порадами та тихою розмовою зумів приборкати нестримний гнів Янка і примусив його погодитись зачекати якийсь час і, клопотатися вже через Фросю.

Стояли перші дні золотої осені, теплі благодійні дні,— найкраща пора на Поділлі; але того року вони почалися незвичайним холодом; заморозки й північний різкий вітер хутко забарвлювали в золото й бронзу ліси й ще скоріше оголювали їх від цього пишного вбрання.

Доїжджачі й псарі поквапилися дати бойовий лад своєму воїнству, чекаючи з дня на день панського наказу: «До лясу!» Нарешті, його було дано, і пан уже збирався сісти в екіпаж, як нараз улетів до двору запорошений верхівець.

У мисливському одязі, з дубельтівкою в руці спинився на ганку невдоволеиий пан дідич. Навколо ганку без шапок стояла по-рабському покірна челядь; вдалині вже рухалися довгі шарабани, напхані гончаками; доїжджачі й псарі метушилися на конях, а коло під’їзду ждав пана екіпаж; по боках його сиділи на чистокровних жеребцях провожаті — Кармелюк і ключар. Пан з досадою прийняв від посланця пакет, боячись,. щоб естафета не відібрала в нього розкішної втіхи; але, похапцем переглянувши листа, він змінився від радості й у захваті промовив голосно:

— Кінець Московії! Москву взято! Наполеон уже в палаці російських кесарів... Мій син відзначився... Віват! крикнув він завоїсто.

— Віват! — підхопили два-три голоси, а решта натовпу мовчала.

Пан зневажливим поглядом окинув юрбу й промовив загадково злісно:

— Ще порадієте! Гей, доїжджачий! Полювання я відміняю. Йогомосць ксьондз щоб увечері відправив подячний молебінь, коли я повернуся... Та передати й хлопству, щоб всі були на молебні! А ти,— додав він, сідаючи в екіпаж, машталірові,— гайда до Хойнацьких!

Не бігли, а летіли коні, і не більше як через півгодини тачанка з паном Пігловським спинилася коло високого ганку з шістьма колонами панства Хойнацьких,