Слава ЗСУ!

Радісно й привітно зустріла на ганку свого дорогого сусіда й друга пані Доротея.

— Як буде прикро панові Віцентію: його немає дома,— казала, звабливо усміхаючись, Доротея,— але мій друг, звичайно, дочекається чоловіка?

— А може, друг особливо радий тому, що пані сама? Хе-хе! — відповів, заграючи, пан Пігловський.

— Стара вже, серце, стара! — зітхнула Доротея.

— Го-го! А ось як почує моя крулева новину, то ще помолодіє...

— О, яка новина? — поцікавилась Доротея й, упізнавши в гарному вершнику Кармелюка, зашарілася, мов півонія.

— А та, що Москва впала й Росія лягла до ніг нашого генія, благаючи милосердя.

— Єзус-Марія! Якщо Росія лягла, то Польща встала!

— Встала, моя дорога, кохана пані, на весь зріст підвелася, така ж горда й владна, як і раніше: з величчю в погляді, з мечем у руці, оточена пишним лицарством, овіяна новою славою...

— О мій любий! Це така радість, що примусить і захо-лолу кров забити джерелом, підіб’є на безумства...

— Ну, що ж! І побезумствуємо... Гуляй душа без кунтуша!

— Гуляй! — підхопила й Доротея, а потім, немов між іншим, зауважила: — Хто цей вершник, ото на гнідому? Схожий, здається, на того юнака, що я в пана бачила, коли повернулися сини панові з-за кордону... До речі, що з ними?

— Алоїз — у Варшаві коло Сапіги, а Казя — в Москві... Щасливий був, коли до нього осміхнувся великий імператор!

— О наш благодійний геній!..— розчулилася до сліз Доротея.— То я не помилилася, що вершник...

— Той самий, пані, Янко Кармелюк...

— Так, так... Кармелюк... Він і досі у пана в неласці?

— У мене серце одхідливе, але хлопа завжди треба держати в трензелях, щоб мундштук відчував...

— Але ж він не простий хлоп, і його жаль держати в чорному тілі!..

— Мені він навіть потрібен: і письменний, і чесний, в цьому я переконаний,— благодушно говорив далі Піглов-ський,— але треба бути твердим і непохитним...

— І в той час, коли збираємося на радощах гуляти й безумствувати? — примружила кокетливо масні очі Доротея, почервонівши зпову, мов півонія...

— Ні, перед таким захватом я тану...

— То я ловлю пана на слові... і звертаюся до його м’якого знову серця: нехай пан, в ім’я великого дня нашої ойчизни, почує просьбу свого друга й забуде, простить геть усі провини цьому Янкові, скільки б їх не було, і нехай поверне йому колишню ласку!

— Падам до нуг моєї крулеви,— мовив захоплено пан Піг-ловський.— Її слово — для мене непохитний закон.

— Яка я вдячна! — і Доротея, ледве стримавшись, щоб не кинутись панові на шию, тільки потрясла по-чоловічому його руку.

— Гей, Янку! — гукнув той.— Злізь з коня й біжи сюди, на ганок.

Кармелюк не примусив повторити наказ і за хвилину стояв шанобливо перед панством, скинувши шапку.

— Цілуй руку у пані: вона мене зласкавила..¹.

Кармелюк підійшов до руки Доротеї; вона нагнулася була

поцілувати його в голову, та, згадавши, що це могло видатись дивовижним і панові, і челяді, потайки лише потисла йому руку.

Після пані Кармелюк підійшов і до дідича. Пігловський простяг йому поблажливо свою пухку, випещену руку й додав ласкаво:

— Я вже коли прощаю, то прощаю... Настановляю тебе гуменним, покладаюсь цілком на твою чесність і на твій розум...

Ключник, коли пан гукнув Кармелюка на ганок, нашорошився й підступив ближче конем, щоб узнати, в чім річ, і при останніх словах свого дідича був такий вражений несподіванкою, що навіть скрикнув і підскочив на сідлі.

— Тільки гляди мені,— казав далі пан Пігловський,—-не розпусти хлогіів і не потурай їхнім лінощам та вільнодумству... Тепер ми тут, у крулевстві польському, володарі й королевичі... Простота може сподіватись на нашу ласку, і ми не позбавимо милості народ,— так і передай, але з порушниками нашої волі ми будемо суворі!

Похиливши голову, слухав Кармелюк державний наказ свого королевича, і непрошена туга лягала йому каменем на груди, але в той же час хвиля особистого щастя гойдала радісним трепетом серце...

Шлюб Кармелюка з Мариною відбувся, однак, не зразу.

Спершу пана не було дома: він усе літав то в Бар, то в Літин, то в Летичів — збирати сеймики й обговорювати заходи, а головне, вирішувати питання — кого обирати королем: Чарторийського, Огінського чи Радіівілла? А потім настала пилипівка, а вкупі з нею й люта зима. Веселий настрій панства теж пригас. Радощі їхні нараз змінилися тривогою, і з кожним днем вона зростала, примушуючи зарозумілих панів задумуватися.