Слава ЗСУ!

Ключник хотів був повести інтригу проти Кармелюка, спокусивши пана Мариною, але настрій у дідича був понурий, та й Фрося, яку попередили, була насторожі.

Коли розлетілася по селу вістка, що Наполеон утік і всі його полчища засипані снігом, пай покликав Кармелюка й сам дав йому дозвіл вінчатися з Маринкою, а разом з тим доручив йому оголосити селянам про пільги, які він їм Дарує. .

Після різдвяних свят і одгуляв дід весілля свого онука. Все село бенкетувало й пило досхочу, бо дідич не поскупився горілкою.

Незабаром було підвищено Кармелюка на посаді: його призначили державцем села. Марина й дід Свирид були зовсім звільнені від панщини, але й дома їм було біля чого господарювати: дві пари волів, пара коней, корова, овечки — все це в них росло й плодилося, і все давало Марині постійну радість. Пан, видно було всім, прихильно ставився до Кармелюка за його вміння втихомирювати селян і не допускати до заколотів, котрі ні-ні та й спалахували по сусідніх місцевостях. Цю прихильність особливо посилив один несподіваний випадок, який дав Кармелюкові можливість урятувати життя панові і виявити свою незвичайну силу. Раз пана понесли коні просто на старий поламаний місток без поренчат, перекинутий через Рів у найнебезпечнішому місці бездонної трясовини. І пан, і фурман від жаху розгубилися,— смерть була неминуча. Кармелюк, який випадково трапився на півдорозі, помітив це і, ставши грудьми проти коней, що неслися, вхопив їх за вудила і з такою силою осадив назад* що примусив ошалілу четвірку присісти на задні ноги.

Відтоді Кармелюк став пановим улюбленцем.

V

Два роки пролетіли для Маринки, як щасливий сон. їй здавалося, що сонце не заходить в її хаті. її коханий Іван — герой, красень, перший розум на селі,— був тепер її чоловіком, любив її, ніжив, як ненька дитину,, і Маринці здавалося, що за неї немає щасливішої жінки на цілому світі.

Ставши управителем, Кармелюк цілком поринув у панські справи, не забуваючи своїх братів селян, а дід вів рільне господарство сім’ї; Маринка ж усю душу віддала домашнім турботам. Працюючи то в садку, то на вгороді, то в хаті, вона радісно співала, як турботлива пташка, яка вимощує своє гніздечко. Незабаром з’явилася в хаті ще одна істота, наповнивши її новим щастям. То був пречарівний хлопчик, повний, рожевий, із світлою кучерявою голівкою; через рік з’явився в нього братик. Маринка дуже любила діток; вона поділяла своє серце між ними й чоловіком, і крім цих дорогих їй істот не знала й не відала нікого. Кармелюк тажш усією душею пив радощі сім’ї. Він пишався своїми пре-чарівними синками, любив їх, особливо старшого, надзвичайно ніжно. Повертаючись після праці денної у свій щасливий куточок, він брав його собі на коліна, підкидав, удаючи верхового коня, пестив йогб, лепетав з ним на його оригінальній мові, виймав з кишень саморобні цяцьки.

—- Дивись, Іване, який він у нас гарний та біленький, та рум’яний,— справжній козак! — казала Маринка, горнучись до чоловіка й любовно зазираючи йому в очі.

— Козак! — відповідав на це з гіркотою Кармелюк, і обличчя його хмурилось.

. — А хіба скажеш ні? — щебетала весело жінка, зовсім не помічаючи враження, яке справляють її слова на чоловіка.—• Бачиш, який! — надувала вона кокетливо губи.— Я йому викохала такого велетня, а він ще...

— Не мені ти викохуєш їх, а панові, щ перебивав її різко Кармелюк.— Готуй для панських канчуків!

При цих чоловікових словах Маринка блідла й, обхопивши рукою свою дитину, шепотіла побілілими губами:

— Бог з тобою, Іване, що ти говориш, що накликаєш? Пан милостивий... Він не одбере од нас свою ласку...

Кармелюк мовчки спускав сина з колін, одвертався од колиски й поринав у понуре мовчання. Маринка притихала, забивалася в куток і з тремтячим чеканням стежила за тим,, чи не розійдуться складки на обличчі чоловіка, чи не покличе він її до себе?

Такі несподівані зміни в настрої Кармелюка траплялися доволі часто. Маринка нічогісінько не знала, що робити в такі хвилини. Вона не розуміла, про що думає її чоловік, чого він хоче? А Кармелюк думав про багато що і багато чого хотів, тільки нікому було йому розповідати про свої думи, і мовчки виношував він їх у своїй голові. З самим тільки дідом любив розмовляти Кармелюк.

— Що то буде далі, дідусю? — питав вій старого, який дедалі все більше занепадав на силах.—Пани поки що притихли— переполохалися: бачать, що російський цар жене Наполеона й добрався до його барлогу,— так і ні шелесь! А пам’ятаєте, як було попіднімали вони голови, коли пролетіла чутка, що наші православні в якійсь битві з французом не встояли?