Слава ЗСУ!

— Пам’ятаю...— кивнув головою дід.

— А потім одразу притихли, як наш цар узяв у француза їхнє головне місто Париж ¹⁷. А от що тепер заспівають? Цезаря ж самого французького, антихриста Наполеона, заслав цар на поселення й посадив французові свого короля ¹⁸.

— Свого? — дід підвів червоні, засльозеиі очі на ікони й перехрестився.— Воістину врятував, урятував господь! Пропали б ми зовсім, коли б знову опинилися під католиком!

— Та й так не солодко живемо,— процідив крізь зуби Кармелюк.— Тільки тепер ось гомонять усі, що цар одбере нас у панів і дасть волю! — і Кармелюк жвавішав ї весь загорявсь од надії.

Темні очі Кармелюка при цих словах сипали іскри, а обличчя сяяло безоглядною відвагою. Маринка любувалася в такі хвилини своїм чодовіком-красенем і завмирала від щастя.

— Немає в нас тепер згоди, не стоїмо один за одного дружно...—дід сумно хитав довжелезними сивими вусами,

— Придушила неволя!..— зітхав і Кармелюк.— Та ось як цар дасть волю, то й виправимося!

— Ой воля, воля!..— простогнав дід.

— Діждемося! — скрикнув Кармелюк, схоплюючись на ноги й розправляючи свої могутні груди.— Поляки вже нюхом чують біду. Ось і наш, хоч і як кривиться, хоч і як хмуриться, хоч і як чухає потилицю, а все-таки змушений погодитися зі мною — і ось повертає селянам одібрані в них грунти, дозволив у своїх лісах пасти худобу, подарував два дні на тиждень, дозволив збирати сушняк...

Минуло літо. Переможне російське військо, вкрите славою, почало повертатися в Росію. Європа була втихомирена і в подяку запропонувала Росії герцогство Варшавське ¹⁹. З жахом почули поляки свій вирок: замість відтворення старої Польщі, замість відновлення золотої шляхетської свободи, доля віддала їх усіх в остаточне підданство Росії, знищивши⁴ останню тінь незалежності. Нові підданці — варшав’яни — могли ще розраховувати на поблажливість' благословенного богом царя, але колишні підданці, пани Литовського й Південно-Західного краю, які під час навали французів сприяли ворогові й виявили одверту зраду цареві,— чи могли вони сподіватися чогось іншого, крім помсти? І ось посунула вся польська шляхта до Варшави назустріч державному переможцеві — вітати його й благати прощення. Засмучені, занепалі духом, пригнічені страхом, залишали пани свої маєтки, прощаючись з ними, може, навіки, запобігаючи перёд народом, який вони вимучили. А народ, ждучи кращого майбутнього, добродушно прощав своїх гнобителів і мовчав, ждучи волі.

Не чекали вже селяни повернення панів, як несподівано вони всі повернулися до своїх маєтків, і повернулися радісні, владні; великодушний цар простив усе польській шляхті, ствердив її попередні права та дарував ще й пільги. Попідіймавши високо голови, пани повсідалися знову в своїх палацах, повсідалися, сповнені влади й навіть подвоєної ненависті до хлопа за те, що в період збентеження й перепо-лоханості вони змушені були запобігати перед бидлом.

Головчинці притихли... Ніби чума пройшла по всіх хатах і забрала з собою радощі життя. Ключар одразу збадьорився й знахабнів у поводженні не тільки з простими людьми, але й з Кармелюком, та й пан став холодний з ним і вже договорював, що треба підтягти розледачіле хлопство. Ключар не минав тепер нагоди, щоб так чи інакше заплямувати перед паном Кармелюка. Це нашіптування тепер досягло цілі; колишня досада панова за поступки своєму управ и-телеві в дарованих хлопству пільгах, коли її під’юджували доносами, перетворювалась у недобре почуття. Пільги ті, що трохи, звичайно, зменшували прибутки, дратували пана, а одразу одібрати все в людей було ризиковано.

Стояв теплий вересневий день. На зеленому лузі, що його оточив підковоподібною стіною уже прибраний у всі кольори осені розкішний ліс, розташувалося мальовничою групою пишне панство, яке зібрав Пігловський па облаву. Весь лужок на великому просторі був застелений дорогими килимами, на яких красувалися таці з усілякими стравами, кошики з фруктами, посуд, золоті кубки, сулії, фляги й запліснявілі пляшки. Збоку на узліссі численна челядь розпаковувала великі коші з провізією.. Біля вогнищ метушилися кухарі; тут же товпилися конюхи й псарі з собаками на смиках і на шнурах; потомлені пси лежали покотом, повивалювавши червоні язики й швидко дишучи. З різних місць лісу весь час виходили пани і навіть панії; роздратовані невдачею полювання, вони мовчки сідали на килими, передаючи рушниці пахолкам, що до нах підбігали.

Була цілковита невдача. З самого ранку завдавало собі роботи панство, і внаслідок п’ятигодинної праці з’явилася лише невеличка купка лисиць та зайців. Ні одного вовка, ні одного барсука, ні одного кабана! Пан Пігловський, який скликав гостей у свої заповідні ліси, сидів роздратований, сердитий і нервово кусав свої тонкі губи, покрикуючи час від часу на слуг, що метушились навколо панства. У різних групах товариства точилися жваві перехресні розмови: згадували вдалі облави, обговорювали добрі властивості собак і коней, розмовляли й про політику.