Слава ЗСУ!

Пані Доротея, все така ж квітуча й огрядна, демонструвала перед товариством пару чудових вовкодавів.

— Добрі пси, розкішні пси,—заздрісно повторював знавець пан Фінгер.-— Шкода, що пані не хоче продавати, а я б заплатив сот чотири злотих.*,

— На бога, пане! — протягла втомленим голосом чарівна молода жінка, напівлежачи на килимі...— Якщо малжонок наповнить наш двір такими звірами, то я ж боятимусь і вийти...

— Щодо мене, то я радий був би наповнити мій двір справжніми ведмедями, щоб охороняти мою крулеву...

— Од викрадачів?..— підказала, недбало засміявшись, красуня.

— Пан такий ревнивий? — спитала насмішкувато пані Доротея.

О, пан маршалок має на те рацію,—встряв до роз-

мови й Пігловський, із зусиллям викликаючи в себе люб’язну усмішку.— Чоловік, який має такий скарб, мусить турбуватися про нього повсякчасно.

. — Але, проше пана,— відповіла, ніжно всміхаючись, красуня,— дружина — не бездушний скарб, і її, без її згоди, важко вкрасти.

При цих словах дружини пан маршалок увесь почервонів від задоволення й, кинувши на дружину закоханий погляд, промимрив:

— Утіхо моя!

Молодь' голосно підтвердила думку чоловіка...

І справді, пані Розалія виправдувала загальний захват, То була чарівна жінка, тонка й гнучка, як очеретинка. Обличчя її й пречудові руки вражали своєю мармуровою білістю; шкіра була така ніжна й прозора, що крізь неї, мов крізь найтоншу порцеляну, просвічували голубі жилки. Білість і ніжність шкіри відтінялися ще яскравіше чорним і блискучим, мов крило ворона, волоссям, котре обрамляло довгасте обличчя пані м’якими хвилями. Навколо ніжного рота її лежала втомлена усмішка; темно-сині очі, опушені довгими стрільчастими віями, дивилися млосно, майжо сумно,— і вся вона з своєю гнучкою постаттю була подібна до водяної лілії, осяяної місячним променем.

Шумливий гамір молоді перервав гучний голос пана Янчевського, що з’явився на узліссі.

— А, пан Демосфен! Пан Демосфен! Нарешті!— почулися навколо голосні вигуки.— Ось хто скаже пишну орацію на честь нашої божественної німфи!

— Що Демосфен, то — Демосфен, але, незважаючи на весь жар мого серця, орації виголосити не можу, бо голодний і спраглий! — відповів Янчевський, важко віддихуючись і витираючи хусткою червоне, спітніле обличчя.

На ньому був зелений мисливський каптан, через плече висіла на перев’язі рушниця, а коло пояса теліпалися два здоровенні зайці.

— Хіба таку я гадав принести жертву до ніжок нашої чарівної Діани²⁰? — промовив він, одв’язуючи зайців і кладучи їх коло ніг пані Фінгер.— Але, пане сусіде,— вигукнув він, випростуючись і звертаючись до Пігловського,— як бога кохам, з пана належить великий штраф за те, що він примусив мою шляхетську утробу марно вимучитись!

На обличчі Пігловського з’явилася погано прихована досада.

— Сам, пане добродію, згризу себе й не тямлю: що це сталося? Куди порозбігалася дичина?

— Осмілюся доповісти ясному панові,— промовив у цей час ключник,— він давно вже не спускав з Пігловського очей, вичікуючи тільки зручного моменту,— осмілюся доповісти,— сказав він знову, боязко наближаючись до Пігловського, зігнувши підлесливо спину,— осмілюся доповісти, що розігнали...

** Що? — перепитав Пігловський.— Хто розігнав?

— А хлопи...

— Бестії! Бидло!! — гаркнув Янчевський.

— Як хлопи? — скипів Пігловський.

— А так, ясновельможний пане! — зітхнув співчутливо ключник.— їм не знаю хто дав дозвіл збирати в панських лісах сушняк, кажуть, що Янко... Звичайно, без панського наказу він не міг... а коли й була навіть на те вельможна воля, то, смію думати, перепрошую панства, вона стосувалася тільки найближчих до села лісів, де провадиться поруб...

— Звичайно! — підхопив Пігловський, зеленіючи від злості.

І туди не слід було б пускати хлопа,— він усе понівечить і порозтягає... Ліс йому потрібен на палиці та й то для його ж спини! — зауважив уїдливо Демосфен, підки* даючи жару в вогонь.

— Так є, вельможний пане,— ключник низько вклонився Демосфенові,— а наш Янко пустив хлопів і по всіх заповідних лісах... Ну, й порозгонили звіра.

— Содом і гоморра! — скрикнув Янчевський.

Так уже розпустив хлопів Янко, так розпустив, що просто на розбій ідуть. Ясновельможний пан мають таке добре серце...

Але добре серце пана Пігловського кипіло дикою злістю, що знайшла, нарешті, собі вихід. Не володіючи вже собою, забувши навіть про присутність дам, він закричав несамовито: . .

— Пся крев! Подати мені цього шельму!