Слава ЗСУ!

— А е в тебе той вексель?

— Є, завжди з собою вожу.

— Ну й добре! Давай же його сюди, та не бійся... не бійся, кажу! Тому що ти через мене так багато збитків маєш, то треба й тобі допомогти. Гроші я одержу від судді і по-товариському як слід віддам половину тобі, а половину візьму собі .за труди, бо без моєї допомоги не бачити тобі їх, як своїх вух!

Тремтячими руками вийняв Хойнацький з кишені гаман, дістав з нього складений учетверо папірець і дав його Кармелюкові. Кармелюк швидко перечитав його.

— Одержимо! — промовив він уголос.— Тільки гляди, для цього ти повинен зробити ось що: передусім сядеш зі мною в повіз і робитимеш те, що я тобі наказуватиму. Не бійся, зла тобі ніхто не зробить.

— Ой, роби, що хочеш, пане ласкавий... пощади тільки мені життя! — простогнав Хойнацький і клюнув червоним носом у землю.

— Тьху! Та й нагнали ж тобі холоду комісари! — мимохіть усміхнувся Кармелюк.— Ще раз кажу тобі: не бійся, нічого тобі не буде, і це — перша кондиція; друга ж — ось яка: коли ти повернешся у Вівсяники, то щоб до самої неділі не казав нікому й слова про те, що сталося тут. Сім днів, чуєш, тільки сім днів помовч, а тоді дзвони, скільки хочеш. У неділю одержиш і гроші. Але якщо ти,— грізно промовив Кармелюк,— до неділі заїкнешся кому-небудь хоч одним словом, то не тільки пеньонзів не побачиш, але й спину твою так спишу, що місяць лазитимеш рачки...

— Ой літосці! — заволав Хойнацький і простягся ниць на містку.— Все, все... як пан хоче...

— Підведіть, братове, вельможного пана та витягніть скоріше повіз... Треба поспішати, а поки що одведіть йогомосць туди, в холодок, та постережіть, щоб не скоїлося з ним чого. Уляно, ти, як господиня, розваж якось вельможного пана та принеси закусити...

Два розбійники в супроводі Уляни одвели Хойнацького в лісові хащі й зосталися там стерегти його, поки всі інші заходилися рятувати коней і екіпаж.

На щастя, екіпаж був не дуже пошкоджений, і за півгодини спільних зусиль уже все було готове до дальшої подорожі.

— Ну, ведіть лишень пана сюди! — скомандував Кармелюк.— Ти, Чапле, та Гололобий, та Лівшак, зостаньтеся поки що коло спарованих плашок, одтягніть їх подалі в ліс, а ми пришлемо по них підводу. Ти, Ониську, лізь на козла, на старе місце, Андрій — за козака, а ви,— звернувся він до всіх інших,— сідайте на коней і скачіть коло нас, щоб і ми їхали, як годиться благородним шляхтичам. Держи на корчму, Ониську, а ти, Андрію, оглядайся на всі боки.

В цей час до екіпажа підвели Хойнацького.

— Ну,— Кармелюк зробив граціозний жест,— проше пана. Пан, як поважний господар, сяде на головному місці; а Уляна, як пані, поряд з ним... не прогнівайся, пане, що з мужичкою сидиш: поглянь на неї — чи знайдеш таку й серед ваших вельможних пань? А сам я сяду проти вас, як і годиться панському економові. Ну, що ж, пане? Чи не слухаються ноги?

Справді, змертвілий од страху Хойнацький не міг зрушити з місця. Кармелюк підняв його і всунув у глиб екіпажа.

— Гляди ж, пане,— суворо промовив Кармелюк,— ні слова, кого б не зустрів! Ти спиш? Чуєш? Я добра тобі хочу, і якщо робитимеш усе те, що звелю, допоможу тобі більше, ніж усі твої сусіди, а якщо хоч у чомусь не послухаєшся — суд у мене короткий. Уляно, ти візьми пана за руку та дивися за ним; ось тобі пістоль, і якщо він надумає крикнути або хоч ворухнутися — стріляй!

— На бога! — заблагав Хойнацький, одсуваючись убік.— Я ніц... нігди... Ой пані, проше... пані ж не знає... може стрельнути... Ой!!.

— Не стрельне, не бійся,— посміхнувся Кармелюк, кладучи Уляні на коліна пістоль.— А тепер я ще зав’яжу тобі очі, щоб краще спалося... Ну, отак!

Кармелюк зав’язав нещасному Хойнацькому очі, прихилив його до спинки екіпажа й скомандував голосно:

— На коней, хлопці, рушай!

Ляснула пуга в звичній руці Оииська; коні дружно підхопили, і пишний панський повіз загойдався й стрілою полетів на гору...

Літинський суддя Йозеф Сливинський, розповнілий за останній час до надмірності, сидів у своєму кабінеті, як видно, дуже стурбований: вже саме те, що він не спав роздягнутий у ліжку,— а час був пообідній,— показувало, що якась незвичайна тривога вибила його із звичної колії життя... Нащо вже більше? Він навіть забув змінити незручний мундир на м’який халат, сидів у глибокому вольтерівському кріслі з високою спинкою, з приробленими з обох боків до неї закругленими підголовниками, сидів зігнувшись, а не спочивав, як завжди, у напівдрімоті, відхилившись назад. Лиса голова Сливинського з широкими складками на потилиці тонула тепер у стоячому комірі мундира; в зубах судді стирчав довгий чубук давно згаслої люльки, перед ним лежав якийсь папір, від якого він не одривав очей. Зрощені широкі брови були насуплені, заплилі жиром очі злобно витріщалися, та й взагалі роздуті ніздрі й схудле обличчя його нагадували розлюченого бегемота. Суддя со-пів, віддихувався, час від часу хапав цього папера, перечитував його, знову клав поперед себе і хриплим голосом вигукував лайливі фрази: