Слава ЗСУ!

— Чому ж? — заперечив презус.— Маршалок наш не худіший за пана суддю, а піде... Але передусім ось що: треба сповістити всіх сусідніх панів, економів, посесорів і дозорців про Кармелюка й зажадати, щоб вони пильно оглядали

¹ свої ліси... і при найменшій підозрі дали б зараз сюди знати, а друге — треба знайти вірного шляхтича з загонової шляхти, заплатити йому добре, щоб він прикинувся хлопом і пішов би в банду Кармелюка, а потім, розвідавши все, доніс би нам і провів би до його лігвища!

**-■ Досконале,— потер руки суддя,— оця думка мені вельми до душі і вона плодотворніша за всі сповіщення сусі-. дів: вони коли бояться Кармелюка, або не хочуть рушити з місця, або шкодують на загальне діло копійки,—а тільки завжди ті сповіщення ховають у шухляду... І тільки тоді, як припече біда, зчиняють лемент...

— Авжеж, байдужість до громадських інтересів завжди губила Польщу,—сентенційно закінчив Янчевський.

У двері кабінету впурхнула знову Агата й заявила тоном, що не допускає заперечень:

ГодіІ Всі вже‘зібралися... На стіл подано... Ви про того графа встигнете ще наговоритися...

— Ось вона — справжній презус і командир,— розвів руками суддя.

У залі було гамірно. Місцева адміністрація й аристократія вже розгулювали з кутка в куток, ждучи карточної битви, або зупинялася вислухати якусь тривожну новину. Серед гостей, які зібралися, був і городничий, і наглядач тюрми, і молодий Рудковський, секретар комісії, і дві-три дами. Після взаємних привітань господар, окинувши зором гостей, звернувся до Агати:

— А хіба пана Кшижановського все ще немає?

— Не бачу,— оглянулась Агата.

— Дивно: обіцяв за хвилину повернутися,— невдоволеио процідив суддя, а потім заговорив голосно: — Я вам, дорогі гості, приготував сьогодні сюрприз — волинського карася. Карась ікристий... Кілька тисяч злотих... Сам бачив.

— О? — потер руки маленький, схожий на кулю городничий.— Як же це я, хазяїн ставка, і не знаю, яка до мене припливла рибина?

— Еге ж, щука маху дала! — усміхнулася, примруживши очиці, Агата.

Дружина наглядача тюрми зареготала і, обнявши рукою суддиху за стан, почала з нею про щось перешіптуватися.

— Та де ж він? Познайомте, будь ласка, скоріше!..— обізвався наглядач.

— З його кишенею...— додав Рудковський.

Усі засміялися.

— Я зараз пошлю по нього,—заметушився суддя,—він у корчмі... Пішов переодягтися...

— А поки він з’явиться, ми почнемо... Гаяти час нема чого! — попросила гостей Агата, охоплена щімливим хвилюванням.

Гра почалася й одразу набрала азартного характеру; у гравців заіскрилися очі, а обличчя запалали рум’янцем; гра всіх прикувала до столу... В залі запанувала тиша, що її переривали лише уривчастісухі слова, коли визначалися ставки. Через чверть години на порозі з’явився лакей і ска-₍ зав, що пана Кшижановського немає в місті.

— Як немає? — сполошився суддя.

— А так, вельможний пане,— відповів посланий,— зволив виїхати з міста пан Кшижановський.

— Яким чином?!

^ — Жид каже, що пан заїжджий, коли пішов до йогомосці, то не велів випрягати коней, а як повернувся, то кинув

жидові десяте злотих, вскочив у коляску й пустився з міста навскач...

— А перун би його вбив! То він так утікав від дябел-ки! — обурився суддя.— Отакий скупердяга... старий брехун! А як розмальовував, що страшенно любить азарт... От, бестія! Сказано, що з литвина — сама скотина!

— Та звідки пан його видрав? — поцікавився городничий.

— З’явився в справі... маєток хоче придбати в нашому краї.

— То він, виходить, не втече,— зауважив наглядач.

— Не втече, не втече,— засміялась Агата,— ми з пані маршалковою утримаємо!.. А поки що годі... іду пєць... кут... па... пє...

Гра знову спалахнула...

Було вже досить пізно. Двічі прибігала покоївка сказати по секрету господині, що вечеря готова, що кухар непокоїться, а пані Агата все не хотіла переривати гри... Та ось знову відчинилися двері, і лакей, з’явившись, сказав:

— Пан Хойнацький!

XLI

Всі попідводили голови, обернувши їх до дверей; пан суддя і його дружина підвелися з місця; Янчевський устав також привітати свого дорогого приятеля... і ось з’явився в дверях Хойнацький, але не сам, а два пахолки вели його попід руки.

— Боже І Що з паном! — простяг руки суддя.

— Пан хворий? — співчутливо проспівала пані Агата.

— Що з тобою, Віценте? Ти сам на себе не схожий! — стурбувався Демосфен.

Справді, жалюгідна постать пана Хойнацького могла викликати не тільки співчуття, але й сміх: одяг на ньому був порваний, увесь у багні; сам він був блідий як полотно; великі краплі поту, змішані з дорожньою курявою, брудними патьоками посмугували його подряпане обличчя; скуйовджений чуб безладними патлами поприлипав до скронь, а на потилиці стирчав догори; напівбожевільний погляд пана був нерухомий; спина його здавалася зламаною; ноги й руки тремтіли... Було очевидно, що коли б пахолки випустили пана з рук, то він би простягся колодою...