Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— А-а! Що ти зробила?
— Вбила! Роздушила змію! —- запально крикнула жінка.— Чи ти не поранений, отамане-орле?
— Ні,— глухо відповів чоловік.— Але кров...
— Собаці собача й смерті! — почувся третій, грубший голос.— А отаманші — слава!
Янчевський ніби прочумався; перед ним за десять ступнів, без сумніву, стояв Кармелюк із своєю зграєю. В пориві оскаженілості, яка його охопила, Янчевський підняв дубельтівку й машинально спустив обидва курки; бризнули іскри, але порох не спалахнув — або одсирів, або його зовсім не було.
Кармелюк кинувся на Янчевського, але той устиг пожбурити на нього рушницею й шаснути в бічні двері до свого кабінету. Замахуючись рушницею, він звалив свічку, а потім у темряві зручно міг зникнути, навіть двері встиг засунути засувом, а другі, до зали, були раніше замкнуті. Янчевський на мить спинився й почув гучний голос отаманів:
— Вогню сюди! Світла! Ламайте двері й вікна! Заходь з чорного ходу! Навкруги будинку вартових, щоб і миша не втекла!
Янчевський на одчай душі кинувся до кабінету, щоб звід-ти в креденсовій відчинити ляду й залізти в погріб; там він. у всякому разі, був порівняно в безпеці: погріб, по-перше, ділився на кілька рукавів, а, по-друге, один з них мав таємний вихід далеко за садибою, в глухому яру. Про опір, звичайно, не можна було й думати: мабуть, челядь уся або зрадила його, або по-зрадницькому була перев’язана, а то й перебита, як от дворецький. Янчевський добрався навпомацки до креденсової й заходився по підлозі нишпорити й шукати ляду. Шум і тріскотнява наростали кругом, то> чути було, як подавалися під ударами двері, то чувся грюкіт від падіння одірваної віконниці, то в розбите з дзенькотом вікно влітали дикі викрики ворогів...
У Янчевського руки тремтіли, холодний піт котився з нього, серце тривожно калатало в грудях, і, ціпеніючи від страху, паралізувалися його сили...
Де та ляда, пане Єзусе?.. Адже тут вона була, тут,— і зникла! О матко найсвєнтша, допоможи мені! Найди!.. Де ж вона, де!? Ой тисяча перунів! Вже виламали стінні двері... одривають тут віконницю... Рятуй! — шептав він побілілими губами, повзав по підлозі, втративши здатність орієнтуватися в знайомій до останнього цвяха кімнаті. Та ось випадково коліно його наткнулося на виступ ляди... Ще мить, і він врятований... Він ухопився тремтячими руками за залізну ляду і не міг підняти її... «Боже! Що ж це: забита?» — крикнув він, забувши, що ляда закривалася на засувку. Нарешті, і засувку знайдено; він потяг її з усієї сили, але в протилежний бік. А тим часом двері на чорному ході з тріскотом упали, з другого боку розлютовані крики наповнюють залу, вітальню, долинають до коридорів... Та ось і засувка відсунута — тільки пізно: з дзенькотом і тріском упало вікно в креденсовій, в отворі показалися дула... але двері з коридору ще не піддавалися... Нещасний Демосфен, розгублений остаточно, влетів знову до кабінету... Пекло, що насувалося з усіх боків, підняло його останні сили; але де сховатися, де врятуватися? Кожна мить — вічність... Уже в креденсовій почувся тупіт ніг... і блиснули крізь щілини вогні.
— Пропав! In manum tuum, Domine36,— почав шептати відхідну Янчевський... і нараз побачив камін... В одну мить він кинувся в нього й, спираючись ногами й руками об виступи цегли, на дужих м’язах піднявся в димарі до самого його вигину. Ледве він устиг це зробити, як до кабінету ускочило кілька чоловік і зразу накинулись на шафи, столи й комоди — одбивати їх і грабувати.
В темний димар долітали до Янчевського уривки викриків, наказів і бурхливого гомону: «У диявола грошей не густо! Тягни срібло й шандали, де що не попадеться».—«А одяг?»— «Бери зв’язуй! Онде ще скриня й шухляда... Ламай!.. А всі, які е папери, рви на шмаття і жбурляй у камін. Треба спалити їх...»
«Що ж це? — замиготіли, мов палаючі іскри, в голові Янчевського думки.— Чи живцем перетворитися на окіст, чи віддати себе на тортури звірям?..»
І холоне в нього серце, завмирає душа, а м’язи втрачають свою пругкість; але він все-таки тримається в димарі, хоч і почуває, що довго такого напруження не витримає. Крім усього, й дихати йому все важче й важче: стерта із стінок димаря сажа знялася стовпом й забиває йому легені. Нарешті, хтось заходить до кабінету й починає роздратованим голосом покрикувати:
— Ви тут зайнялися грабунком, а не допомагаєте шукати того шельму! Щоб вій був у мене зараз під ногами! ІЗіп у цьому будинку: я сам його бачив! Шукайте! Обдивіться й пацючі нори!
— Та він, мабуть, на горищі,— почувся чийсь ніби жіночий голос.
