Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— А де решта людей? — спитав, очевидно, отаман.
— Забирають коней та провізію, та дещо по амбарах.
— Усе забирають... а мені того диявола не дають у руки...— І чути було навіть у димар, як Кармелюк заскреготав зубами.
— Та не турбуйся, батьку,— обізвався жіночий голос,— все перетрусимо, а знайдемо... Нас тут у будинку чотирнадцять — досить, а на дворі тільки шестеро...
— А там принаймні крові не пролито?
— Даром ніхто не підійме багнета! — відповів якийсь грубий голос.
— Обшукати знову всі покої, всі комори й присінки! — скомандував невдоволеним, гнівним голосом Кармелюк.— Знадвору поставити сторожу, хоч по одному вартовому з кожного боку. В домі на два покої вартовий... А ми тоді на горище.
— А якщо не знайдемо ніде, якщо він сховався десь у потайній стіні,— тоді підпалимо з чотирьох боків будинок! — крикнула жінка.
— Ура! — підхопив грубий голос.
З гамором рушила юрба по інших кімнатах. В кабінеті зосталося один або два чоловіки,-— не більше. До Янчевського долинали тільки шелест одягу, який складали, та шерех паперів. Хтось оберемками жбурляв їх у камін.
— А що, підпалювати їх, Явтуше? — почувся голос майже в димарі.
— Чекай, уже всі разом,— відповів від письмового столу другий...
Чекаючи, як ось-ось почне коптитися, Янчевський втрачав останні сили; він уже відчував, що більше не втримається в димарі... разів зо два він кашляв у кулак від задухи й тільки завдяки гамору, що стояв кругом, не викрив себе... Але від напруження пін втратив найкращі точки опору й, незважаючи на надлюдські зусилля, ковзався й поволі опускався вниз.
Нарешті сюди знову з’явився отаман.
— На ці два покої зостанеться вартовий Явтух, а ти, Сви-риде, піди караулити знадвору, ось із цього боку! Мерщій оглянути, і якщо не знайдемо, то пустити червоного півня, та й гайда назад... Тут баритися не можна... Тільки ось що, мої друзі, відходити треба різними шляхами, в різні боки, щоб спантеличити'їх... Я з Свиридом. і Михайлом буду в Кругляці, туди з’явишся й ти, Дмитре, з Андрієм на раду, і ватагу переховайте в суміжних лісах.
— А мене забули? — обізвався жіночий голос, і в ньому затремтіла образа.
— Я про орлицю й не згадую. Де я — там і вона.
— Поки жива! — радісно крикнула жінка.
І всі подалися до коридора.
У Янчевського зникали останні сили,—він уже помітно став опускатися, легені, наповнені сажею, не пропускали повітря, його душив кашель, голова наморочилась, йому чувся лише далекий гул чи виття в потемнілому димарі.
— От не запалив тоді паперів, а тепер свічку винесли. Хоч би кресало добути, бо спалити всі ці папери, спалити всі документи конче треба. Що це сопе чи стогне? — стрепенувся Явтух і став прислухатися: в темряві підкрався до ньо£о забобонний жах.
— Це, здається, там у димарі! — І Явтух подався трохи до дверей, не зважаючись увійти до кабінету.—Чи не нечиста сила часом? А що ти думаєш? З нами хрест свя'ґий!
У цю мить Янчевський закашлявся і, втративши рівновагу, гримнув з каміна темною масою й покотився Явтухові до ніг. Той перелякався надзвичайно й несамовито закричав:
— Чорт! Хто в бога вірує, рятуйте! — і прожогом кинувся в коридор...
Янчевський скористався з цієї миті й хутко шаснув у погріб, встиг навіть зачинити за собою ляду. Він майже впав з драбини вниз і помацки почав пробиратися по знайомих йому хідниках...
XLIII
У розкішній садибі пана маршалка панувало пообіднє фарнієите37. На великій терасі, що спускалася широкими сходами до потонулого у квітах саду, розташувалося численне товариство. Був день народження самого господаря. На цей день за давно встановленим звичаєм з’їжджалося все навколишнє шляхетне панство. Цього разу гостей було порівняно небагато; мабуть, усіх налякали чутки про повернення Кармелюка, котрі блискавично розлетілися по всьому повіту.
Все ж таки на терасі були пан маршалок, його дружина, пан суддя з своєю чарівною подругою, Пігловський з сином Алоїзом, Бойко, молодий кавалер Рудковський і ще кілька шляхтичів.
На легких столиках стояли чашечки з чорною кавою, вази з усіляким варенням, карафки з винами, ратафіями, пляшки з лікерами, араками й цілі ряди різнокаліберних чарок.
Панство спочивало після ситого й довгого обіду ^ попиваючи маленькими ковтками каву й лікери, тішилося природою. Легкий вітрець навівав із саду ніжні пахощі троянд і ясмину: все навкруги дихало спокоєм, красою й поринало в знемозі; важко було повірити, що над полями панує гнітючо-томлива спека.
