Слава ЗСУ!

— А їй-богу, батьку, мабуть, ти й справді з чортами накладаєш! Хоч убий мене, не те що ляхи, а я й сам не впізнав би тебе!..

— Не кажи гоп, поки по перескочиш!. — спинив його Кармелюк.

Закінчивши гримуватися, Кармелюк з товаришами залягли в найближчому рові, притрусивши себе листям і всяким ломаччям. 1 як тільки ляхи відійшли слідом за Уляною в глиб болота, вони попереодягалися в залишений нагоничами одяг і притаїлися в кущах.

За своєю незмінною звичкою до франтівства Кармелюк захопив новенькі чоботи й новенький одяг рудого гайдука й тим мало не привів усю справу до фатальної розв’язки...

Забившись у гущавину, з тривожним почуттям ждав Кармелюк з дідом і Михайлом умовного крику Уляни: хоч і так видно було, що вона провадила діло успішно, але Кармелюк дуже добре знав, що в таких ризикованих випадках буває багато несподіванок, і треба справжньої геніальності, винахідливості й рівноваги духу, щоб впоратися з усім. Тисячі думок і образів, одні страшніші за другі, роздирали його. Але ось нараз із лісової глибини до них ясно долинув радісний Улянин крик: «Сюди! Знайшли! Знайшли!!!»

Від радості й несподіванки Кармелюк раптом відчув страшенну кволість у всьому тілі.

— Слава богу! — прошепотів він, перехрестившись.

— Вовіки слава! — проказали за ним побожно дід і Михайло. .

— Ну, тепер, братове, за останню роботу! — хвацько

скрикнув Кармелюк, схопився на ноги й розправив могутні плечі.

Очі його блищали. Уляна була в безпеці, а для нього починалася гра ризикована й небезпечна, як танок серед устромлених у землю ножів; але якраз оте ризикування й давало одважній душі Кармелюка жагучу, гостру радість.

— Ви біжіть просто на Янчевського, до лісу, і намагайтеся зрушити його в глибину, а я побіжу по узліссі... Пильнуйте ж... А там, у лісі, наш сигнал — крик сови.

Товариші потисли один одному руки й з гучними криками: «Знайшли, знайшли!!» — кинулися в різні боки.

Ще не добігши до узлісся, Кармелюк почув жвавий гамір і одривчасті крики... Видно було, що хвилююча новина встигла вже розповсюдитися. Незабаром перед ним замелькали й постаті нагоничів.

— Сюди! Скоріше! Скоріше! — закричав на весь голос Кармелюк, кидаючись просто на постаті, що бігли попереду...

— Хлоп од пана Рудковського! — почулося десь коло нього.

— Де? Хто? —• перепитав другий голос.

— Та онде біжить.

— Покликати його сюди!

Ех ти, хлопе, стривай, пан кличе! — почулося з різних боків навколо Кармелюка.

Кармелюк зупинився.

— Сюди, сюди! — закричало йому кілька голосів. Треба було йти на пана.

«На пана, то й на пана!..» — вирішив про себе Кармелюк.

З усіх панів єдиний Янчевський був йому небезпечний, але цей пан, що кликав його до себе, не міг бути Янчев-ським.

Кармелюк зняв шапку, осунувся, згорбився й сміливо пішов на поклик.

— Ти від кого? — почув він молодий голос. Голос видався отаманові знайомим; він глянув з-під навислих брів і побачив, що з ним розмовляє молодий Алоїз Пігловський.

«Тьху ти, диявол, і треба ж було отак напоротися!» — скрикнув у думці Кармелюк, але не розгубився й відповів спокійно:

Од пана Рудковського.

— Правда, що накрили Кармелюка? *

— Як же... там гайдамаків з півсотні.

— А ти куди біжиш?

— По підмогу — до пара Янчевського.

— Ну, поквап же його, а ви за мною, хлопці! — крикнув воякам Алоїз Пігловський.

Нагоничі з своїм ватажком пробігли повз Кармелюка. Він навіть не сподівався, що зможе так легко відкараскати-ся від зустрічі, яка могла завдати йому серйозних ускладнень.

— Всьому допомагають чорна свита й зелений пояс, вигадані дияволом на нашу погибель! — прошептав Кармелюк з веселою усмішкою.— Спасибі ж тобі, друже люб’язний, за добру послугу. При зустрічі віддячу!

Тепер Кармелюк був майже в цілковитій безпеці. Випадок допоміг йому прорватися крізь заслону нагоничів. Тільки зустріч з Демосфеном, який добре знав його в обличчя, могла викрити його, але Янчевський ні в якому разі не міг з’явитися тут.

Хвилин двадцять прождав Кармелюк, щоб дати можливість нагоничам заглибитися в ліс, а потім рушив з спокійним серцем уперед, наближаючись до вузької перемички, яка відокремлювала Кругляк від Гайдамацького лісу. По дорозі його гукнули ще двічі-тричі, але зустрічі ті були зовсім незначні й тільки ще раз переконали Кармелюка в тому, що вигляд його не викликав ніякої підозри. Отак він добрався, нарешті, до крутого виступу лісу, за яким уже видно було жадану перемичку.

Демосфена не^було,— дорога була вільна.