Слава ЗСУ!

Кармелюк широко дихнув, розмашисто перехрестився, вийшов із зарості й подався просто на переїзд до Гайдамацького лісу. Кругом не було й душі. Почуття бурхливої радості охопило Кармелюка; він наддав ходи, як нараз із-за виступу лісу почувся швидкий тупіт, • і на вузький перешийок, що розділяв два ліси, винеслася просто на Кармелюка молода амазонка. Від люті Кармелюк на мить завмер на місці, пославши в думці круте слово амазонці; він хотів був шаснути в ліс, але це вже було запізно: дама помітила його.

— Ей ти, хлопе, йди сюди! — гукнула вона, осадивши коня.

— «Підійти хіба, шпортнути ножем тай гайда в ліс?» — майнула Кармелюкові думка, але зразу ж він змушений був відмовитися від цього: із-за лісу виїхали два озброєні з ніг до голови стайничі й зупинилися на пристойній відстані від пані. Робити було нічого: треба було підійти до пані, яка починала виявляти явні ознаки невдоволення.

— Ну, як бог не захоче, то свиня не з’їсть,— шепнув собі Кармелюк, зняв шапку й, набравши вигляду дурнуватого, клишоногого дядька, наблизився до амазонки.

— Чому не йдеш зразу, коли тебе кличуть? — зустріла його суворим окриком вершниця...

— Бо не чув,— відповів Кармелюк, невміло вклоняючись, почухав потилицю, і нараз, глянувши в обличчя красуні, яка струнко сиділа в сідлі, він з жахом побачив, що на нього дивиться сама дружина маршалкова, пані Розалія.

«Ну біда! — мигнула думка, мов холодна змія прослизнула.— Жінка впізнає, впізнає, як бог свят!»

— Бидло! — прошипіла з презирством Розалія.— Але де ж пан Янчевський з своїм загоном?

— Та поїхали туди! — пробурмотів Кармелюк байдужісіньким, дурнуватим тоном.

— Куди «туди»? — роздратовано перепитала його Розалія.

— Тд в ліс же...

— Виходить, правда, що піймали Кармелюка?

— Та піймали ж!

— Де ж? ⁴

— Там... на болоті...

— Де там?

— В лісі... в самій пущі.

— А ти ж звідки?

*— І я звідти...

— Куди ж ти йшов?

— Гм... покликати всіх останніх...

— Покличеш потім, а тепер візьми коня за повід і проведи мене туди, до болота.

— Що? — мимохіть скрикнув Кармелюк.

— Не чуєш, чи що? — скипіла горда красуня.— Бери, кажуть тобі, коня за повід і веди до всіх!..

Кармелюк завмер.

XLVIII

«Як, вирвавшись ~в таким смертельним ризиком із жахливої пастки, знову йти туди, просто в зуби ворогові, і саме в цю хвилину, коли, може, відкрито вже страшний обман?!» — пронеслось у голові Кармелюка. То було понад людські сили — вирватися з виру і втонути на самому березі!

— Пані ласкава... та бійтесь бога, чи можна ж вам туди їхати? — заговорив він, хвилюючись, своїм натуральним голосом.— Там ціла купа гайдамаків, а Кармелюк звір, диявол: він не милує нікого, ні жінок, ні дітей... Хоча й піймають

його пани, то він перекинеться вужем і таки вислизне з панських рук, а, зустрівшися з панею, всадить їй ножа в спину або...

— Брешеш, хлопе! — гнівно перебила Кармелюка Розалія й, блиснувши очима, додала гордо: — Я Кармелюка не боюся! Веди! Не примушуй мейе двічі давати наказ.

Кармелюк узяв коня за повід... Він навіть не усвідомлював того, що робить... Тікати було неможливо... Коли б стайничі навіть не вцілили в нього, то пострілами привернули б увагу інших, і тоді ризик упав би не тільки на нього, а й на його товаришів, які, напевне, ще не встигли заглибитися в ліс... Машинально він повів коня, маючи якусь невиразну надію, що в лісі йому пощастить одкараскатись од красуні. На щастя, пройшовши з конем кілька ступнів по узліссю, Кармелюк наткнувся на широку стежку, він на неї зараз же і звернув. Як тільки вони заглибилися в ліс ступнів на двісті,— до їхнього слуху виразно долинули гучні крики багатьох голосів...

— Що це? — спитала Розалія і трошки поблідла.

— А зв’язують розбійника,— квапливо відповів Кармелюк; йому нараз майнула надзвичайно смілива думка.— Тепер пані може їхати безпечно... Та й взагалі такій красуні боятися Кармелюка нема чого,— додав він задушевно,— та й сам Кармелюк ніколи не забуває жіночої ласки...— І, не давши красуні опам’ятатися, .Кармелюк пустив повід і тихо крикнув: «Гайда!»

Кінь понісся вскач.

Стайничі, які їхали на відстані, не чули розмови пані з мужиком, але побачивши, що вона пустила коня вскач, помчали за нею теж.

Кармелюк спинився збоку, пропустив повз себе вершників і тільки вони зникли в лісовій гущавині, пустився щодуху до Гайдамацького лісу.

Розалія якось не звернула уваги на останню фразу мужика. «Невже піймали, невже в’яжуть?» — зароїлося їй у голові, і жаль не жаль, а якесь близьке до нього почуття защеміло в серці красуні.