Слава ЗСУ!

Вона підскакала до болота саме тої хвилини, коли Янчевський, зіскочивши з коня, кричав Рудковському:

— Як? Пан обложив уже годину тому шельму й досі не бере його?.. Та він же міг сто тисяч разів утекти, прорватися...

Рудковський уже вибрався з болота й стояв на купині проти печери. Штани йому були високо закасані, тодкі ноги, сорочку і все тіло вкривало липуче багно... Шапку він загубив десь, і збитий у ковтуни чуб стирчав якось незугарно над головою. Вигляд його взагалі був комічний і зовсім не відповідав войовничому виразові обличчя й грізно піднесеній рушниці.

— Він ие міг прорватися,— зарозуміло відповів . Рудковський,— на дорозі стояв я із жменькою сміливців...

— Котрі боялися й підступити до шельми! — злобно перебив Демосфен.

— Не боялись, а сміливо ждали підкріплення! — спалахнув Рудковський і нараз помітив Розалію, яка підскакала до берега. Обличчя його з червоного стало буряковим.— А тепер справимось і самі,— викрикнув він навмисне голосно й, переборюючи свій страх, кинувся просто через болото до печери.

— Ні, нехай пай спочине ще в очереті! — гукнув Янчевський і теж кинувся до входу печери.

За ними рушили цілим натовпом нагоничі, челядь і пани... Демосфен і Рудковський прибігли майже одночасно й разом учепилися: Рудковський у чобіт, а Демосфен у венгерку нібито Кармелюка. Суперники рвонули з усієї сили й мало не попадали навзнак.

— Шельмівство! — закричав Демосфен, підіймаючи вгору скручену жужмом венгерку.

Від струсу приставлені до кущів рушниці попадали па землю. Нагоничі вдерлися до печери.

— Там нема нікого! Обман! — закричали кругом десятки голосів.

Рудковський як стояв, так і застиг з чобот.ои у руках.

— Хлопчисько, ти погубив усю справу, ти випустив злочинця з наших рук! — накинувся на Рудковського оскаженілий від злості Янчевський.—Як ти смів устрявати в моє діло?!

— Пане! Єстем гоноровий шляхтич!.. Нас привів сюди хлопець,— ледве пробурмотів Рудковський.

— А справді! Де ж хлопчисько? Тягни йрго, сюди! — закричали кругом усі.

Нагоничі кинулись у всі боки. Хлопця не було.

— Шукайте, шукайте! Він обдурив вас і буде чекати, поки ви його піймаєте! — нетямився Демосфен, ошаленіло тупаючи ногами.— Він тепер сміється з дурнів, котрих зумів ошукати ось цією свиткою!

Янчевський пожбурив венгерку Кармелюка об землю. Від сильного вдару венгерка розгорнулася, і ще на більший подив юрби з неї вивалилися: вишита жіноча сорочка, спідниця, фартух, керсетка, намисто й одрубані Улянині коси...

Жінка! — скрикнула Розалія.— Жінка ошукала всіх!— І, задихаючись од сміху, вона впала на луку сідла.

Днів через три Кармелюк з Уляною, Андрієм і Михайлом щасливо повернулися до свого старого гнізда. Дмитро з рештою людей давно вже з тривогою чекав отамана, бо й до лісової корчми дійшли чутки про папську облаву. Коли ж вони побачили Кармелюка й почули з його уст розповідь про незвичайне врятування, то захватові їхньому ие було краю.

Цей новий доказ виняткової кмітливості й одваги отамана підніс ще вище авторитет його в очах і без того сліпо відданої ватаги, а Уляна своїм подвигом заслужила про-звисько — отаманша.

Спочивши день після пережитих хвилювань, Кармелюк приступив до поділу здобичі. Всі цінні речі, забрані в сади

бі Янчевського, були вже складені в погребах корчми, а провізія — в лісових ямах та імпровізованих засіках.

Поділивши рівно і гроші, й речі між усіма членами ватаги, Кармелюк звелів Андрієві одвезти половину всієї суми грошей селянам Янчевського і роздати їх. Це Кармслтокове розпорядження обурило й здивувало Уляпу.

— А їм же за віщо давати гроші? — звернулася вона до отамана з прикрим нерозумінням.

— А як же ти гадаєш, серце, чого ми нападали на Янчевського?

— Щоб помститись йому!

— Для цього досить було б підняти його на вірьовці... А навіщо ми захопили в нього і гроші, і все добро?

— А що ж, хіба треба було залишати його собаці? — спалахнула Уляна.— Якщо ми не братимем, то на що житимем? Сам він заробив, чи що? З селян надер...

— От саме так! — сказав напучувальио Кармелюк.— Якщо Янчевський надер грошей із своїх селян, то їхнє добро їм і повернути треба.

• — А нам же який у тім клопіт? Хіба ми їм за няньок приставлені? Вони мовчать та гнуться: «Бери, мовляв, пане, що хочеш», а ми за них будемо голови підставляти?..

Кармелюк хотів був заперечити Уляні, але його перебив Дмитро.

— Ні, мати командиршо, батько отаман правду каже: треба й селянам необгризеиу кісточку кидати, і вони нам пригодяться: перше — допомога щодо фуражировки, друге — показують дороги, третє — і некрути з них важні бувають, а на випадок біди хто виручить — селяни! Так переховають, що ну! Це вже так! Отаман правду каже!