Слава ЗСУ!

— Повернувся, синку, з тяжкої неволі повернувся і не залишу вас тепер ніколи, дітки мої нещасливі!..— І Кармелюк знову заходився цілувати й пригортати до себе дорогу, рідну істоту.

Уляна стояла збоку й мовчки спостерігала цю сцену. Такий несподіваний вияв бурхливої батьківської любові приголомшив її й розбудив у душі ревниве почуття. Вона стояла тут збоку, зовсім чужа цим людям, які злилися в єдиних родинних обіймах, і почувала, що ніколи, в найкращі хвилини, не виявляв Кармелюк до неї стільки бурхливої й зворушливої ніжності, як до цього обірваного хлопчика. .

— Ну, а мати ж,—розпитував далі Кармелщк,—невже?...

— Померли.

— Нещасна! — з глибоким горем вирвалось у Кармелюка. Він витер сльозу й, перехрестившись, прошепотів: «Царство небесне, вічний супокій!»

Запала тяжка жовчанка.

Уляна скоса поглядала на Кармелюка й, дарма що хлопчикове повідомлення дало їй полегшення, отаманове горе немов завдало їй особистої образи. Недобре почуття закипіло в її душі й, клекочучи, підіймалося їй до горла.

— Як же? Коли? — проронив після довгої паузи Кармелюк.

Хлопчик почав розповідати про смерть нещасливої Марини, про те, як після арешту Кармелюка Янчевський і Пігловський звеліли її жорстоко побити і як по тому мати не зводилася з постелі. Як потім пан одібрав у них і конячину, й коропу, зосталася тільки пара волів,— мабуть, забув про них дозорець. Тільки тими волами й жили вони: наймалися до людей... Як потім ще раз приходив дозорець, хотів бити матір та гнати її на панщину, а як побачив, що вона вже ледве дише,— плюнув і пішов з хати. То вона все кашляла, кашляла кров’ю, а черев півроку й померла: благословила їх перед смертю й просила, щоб не забували за батька на часточку подавати.

— Голубка моя тиха... безталанна!..— прошепотів з болісною тугою Кармелюк і з такою силою стиснув пальці, що чути було, як вони хруснули.— Це я занапастив тебе, я!.. А хто винен? Хто винен у всьому? Ох, господи милосердний! — Він затулив обличчя руками й похилив голову.

Ясь збентежено дивився на мовчазне батькове горе; губи його почали здригатися, а очі йому заволокли сльози. Батька він завжди уявляв собі як нещасного вигнанця, і ось тепер цей нещасний плаче. Плаче за бідолашною матір’ю, котрої вже немає, котра не вернеться вже ніколи.

Сльози котилися по брудній щоці хлопця.

— Тату! — промовив він несміливо, боязко доторкаючись до шиї Кармелюка.

Кармелюк стрепенувся й витер рукавом очі.

— Жалієш, мене, сину? — промовив * він з надзвичайною ніжністю, притягаючи до себе хлопчика.— Ой тяжко, сину! А може, й краще, що господь забрав її до себе. Намучилася тут доволі...— Він глибоко зітхнув.— Ну а як же ви живете?

— Тітка Мотря перейшли до нас, вони в хаті трудяться, а я роблю в полі,— додав не без гордощів Ясь.

— Сам хазяйнуєш? Ох, гірка доля! Та не буде того більше! Ні! Одпишу я так панам на їхніх власних спинах, що аж пекло затрясеться!.. Та про це потім... потім,— додав Кармелюк, притискуючи до серця руку.— Ти йшов так здалеку... втомився... зголоднів, синку мій! — Він притяг до своїх грудей хлопчика й гукнув, не обертаючись: — Уляно, давай лишень нам їсти!

То було перше слово, кинуте до Уляни.

— Ні, татку, нехай уже краще тіточка поворожить мені про воли.

— Будуть у тебе воли, синку, все буде,— і гроші, й одяг, і худібка! Якщо я за всіх свою голову несу, то принаймні хоч ви нестатків не зазнаєте. Давай їсти, Уляно!

— Попоїсти завжди встигнемо,— понуро відповіла красуня,— а подумай про те, що треба йти скоріше звідси.

— А це ще що? Чому? — Кармелюк обернувся до Уляни, й на обличчі його виразно відбилася досада.

— Хлопець каже, що йому дорогу показав сліпий на одне око, виходить,— Лука, другого сліпого немае в нас.

Ну, то що ж з цього?

— Забув ти, чи що, про все, отамане? — По обличчі Уляни ковзнула недобра посмішка.— Про сховище ж наше знали тільки Андрій та Дмитро, та два-три найвірніші чоловіки.— Виходить, сліпий уже дізнався!

— А навіщо ж вони виляпали йому?

—- Не такі люди, щоб виляпати, та ще сліпому: його всі добрі люди обминали.

— Ну, завела своєї! Давай краще їсти, дитина зголодніла.

— Отамане, не жартуй, це ж усе недарма,— казала Уляна все з більшим обуренням.— Чому сліпий тут опинився? Він же пішов з хлопцями добувати фуражу. Чого ж він тинявся по лісі?

— Та, може, вже й усі повернулися, пішли ж іще позавчора,— безтурботно відповів Кармелюк,— а може, то ще зовсім і не наш сліпий: чутка про твоє ворожбитство далеко йде. Ну не каркай же ти вороном, а приготуй нам краще попоїсти, бачиш, хлопчик зовсім охляв.