Слава ЗСУ!

Останню фразу Уляна залишила без уваги.

— Отамане, іншим часом ти не так би говорив,— провадила вона.— Чи не ти сам казав, що треба жити заради діла нашого, а тепер через сина свого ладен загубити і все діло, й себе? Я кажу, що треба негайно покинути печеру. Все тут, чуєш,— підкреслила вона, кидаючи недобрий погляд на хлопчика,— все тут не гаразд...

— Тату,— прошепотів Ясь, тулячись до батька й боязко поглядаючи на Уляну,— не проганяйте мене... Я нічого...

— Не бійся, сину,— заспокоїв його Кармелюк, ласкаво обняв хлопчика рукою й, звернувшись до Уляни, промовив суворо: — Я ще отаман тут і жіночих теревень слухати не буду. Давай лишень нам їсти та поклич караульних.

Уляна спалахнула.

— Там сало й хліб, у кутку,— пробурчала вона, не оглядаючись, і подалася в ліс. ^:

Кармелюк посадив коло себе Яся, добув усю провізію, яка тільки була в печері, й заходився годувати сина. Хлопчик пожвавішав і став сміливіший,—страшна ворожка більше його не лякала. Цю ідилію порушило повернення Уляни. За нею йшли Андрій і Явтух.

— А що, хлопці, все гаразд? — зустрів їх Кармелюк.

— Слава богу, батьку,-— відповіли вони разом.

— А Дмитро з ватагою ще ие повертався?

— Ні, батьку.

— Як же ви знаєте?

— Та ось недавно прибігав дід з корчми, казав, що ще нема нікого з наших.

— А більше він нічого не казав?

— Казав, що приїхали пани в корчму.

— Пани? Хто ж вони такі?

— Якісь нетутешні... Молоді всі і приїхали повозом, а не верхи.

— Еге ж, сказав так,— четверо, ие більше, з ними ще пані якась...

— А що, бачиш? — скрикнула Уляна, і очі її блиснули.— Хлопець казав, що в корчмі ие було нікого, а виявляється, що там сидять пани. Ей, Іване, стережися!

— Нема чого мені стерегтися,— різко відповів Кармелюк.— Мій син — не зрадник і не шпигун панський, так ти собі й запам’ятай. Та й що нам до тих паніз з панею?

— А чого вони завітали сюди?

— Видиме діло, щоб коней погодувати,— школярі якісь. Коли б уже вони знали, що то за кубло, то не звернули б просто до корчми. А щоб зовсім тебе заспокоїти, пошлемо Явтуха й Андрія розвідати, що то за пани, скільки їх і чого завітали сюди.

— На бога, не роби того, отамане! — з непідробним страхом скрикнула Уляна.— Ти розіслав усіх хлопців — кого по ділу, а кого й так... А тепер ще хочеш послати й цих двох? Прошу тебе, ходімо звідси!

— Куди? В корчму?

— Ні, в ліс.

— А в лісі ж який захист? Та й від кого? Чого це тебе налякали так чотири панки? Та я сам беру їх на себе.

— Ні, батьку, отаманша правду каже,— втрутився Андрій,— щось нечисте. Чому сліпий пішов, а ні в корчму, ні до нас не прийшов?

— Та він, може, й шукав вас у лісі. От напав на вас страх,—посміхнувся Кармелюк.—Ну, щоб заспокоїти всіх, біжіть у корчму.

— Батьку, дозволь мені зостатися тут: Явтух упорається й сам,— рішуче промовив Андрій.

— Зоставайся, коди охота.

— Отже, не підеш звідси? — ще раз спитала Уляна.

— Нема чого...

— Давно застукали в лісі?!

— Це не Кругляк, тут лісу не обійдеш.

— Нащо й обходити: досить тільки загородити нам вихід з печери.

— Що ж, по-твоєму, ляхи з неба падатимуть?

Уляна спробувала ще раз переконати Кармелюка тікати скоріше, але йому так не хотілося розлучатися з дорогим синком і переривати щасливі хвилини, що він ніяк не хотів розуміти всіх резонів, які наводила Уляна.

— Занапастити хочеш усіх нас через дурного хлопчиська,— нарешті гнівно крикнула отаманша.

— Я не держу нікого! Іди, куди хочеш! —різко відповів

їй Кармелюк. >

— Ні, я не піду! Якщо ти втратив розум і сам лізеш ворогові в пащу, я стану на чатах, щоб хоч сонних не захопили ляхи,— скрикнула Уляна й, схопивши рушницю, подалася за Андрієм.

На мить у душі Кармелюка ворухнулася свідомість, що Уляна, можливо, й правду каже, тцо не вадило б, мабуть, вжити серйозніших заходів перестороги, але радість зустрічі з сином була така велика, що одразу ж поглинула ці тривожні думки, тим більше, що видимої небезпеки ще не було.

Він заходився знову годувати сина, то розпитував його про минуле життя, про маленького брата, про смерть матері, то знову пестив хлопця з надзвичайною ніжністю й любов’ю.

Синова присутність переносила його до давнього, дорогого періоду його життя, коли в нього були ще свій теплий куток, люба дружина, дід, дорогі діти... коли його ще не цькували, наче вовка, а жив він господарем і сім’янином. І Кармелюк забув про все навколишнє, він тільки пестив і пригортав до себе свого сина й почував, що є і в нього рідні, дорогі істоти, котрі прив’язують його до землі. Щасливі хвилини летіли.