Слава ЗСУ!

— Скільки води зосталося? — коротко спитав Кармелюк.

— Два глечики,— відповіла Уляна.

— Годі! — глухо промовив Кармелюк.— Більше не лий.

Всі замовкли й опустили рушниці.

Вогняні язички застрибали в хмизі.

Стовп їдкого чорного диму розстелився над вогнищем і поволі поповз у печеру.

Всі мимохіть попримружували очі. Ясь закашлявся.

Знадвору почулося голосне гоготання обложників і гучний крик Янчевського.

— А що, закурили, козаченьки, люльки?!

Розстелившись попід склепінням печери, дим почав поволі

опускатися вниз, обволікаючи сірою пеленою обложених.

Нестерпна різь відчувалася в очах. Сльози повиступали в них мимохіть. В горлі почало дерти... здушило в грудях.

Уляна мимохіть обернулася назад, намагаючись піймати струмінь свіжого повітря. В скронях і в вухах їй зашуміло, застукало, голова пішла обертом... нестерпна нудота підко-

тилась аж до І&рла... Зелені й червоні кола попливли перед очима. ’

А тим часом вогонь розгорявся, полум’я охоплювало свіжі гілляки, і разом з тим дим ставав усе їдкіший і густіший. Ось полум’я загойдалося над самим вершечком вогнища, і чорні клуби диму масою повалили в печеру.

— Не можу! Не можу! — з жахом скрикнула Уляна, схоплюючись з місця.

— Несіть зброю, воду! За мною! — сказав Кармелюк і, вхопивши за руку Яся, навпомацки пішов у глибину печери.

За ним пішли Уляна й Андрій.

За кілька ступнів од виходу печера утворювала досить широке закруглення; в цьому коліні Кармелюк ховав завжди гроші, зброю й інші припаси. Тепер він повів туди своїх товаришів.

Сподіванка його справдилася. Закруглення це відокремлювалося від самої печери вузькою склепінчастою втулииою, а тому дим ще не зайшов туди.

Уляна глибоко передихнула й знеможено впала на землю.

— Хто впав? — спитав Кармелюк.

— Отаманша,— відповів Андрій.

— Запали скіпку!.. Ти чуєш мене, Уляно? — Кармелюк намацав у темряві глечик з водою й намочив їй голову.

— Чую,— глухим голосом, обізвалась Уляна.— Ох, душить... Голова йде обертом... Серце завмирає!..

— Потерпи, зараз буде легше!— підбадьорив її Кармелюк.

Андрій викресав вогню, знайшов тріску, запалив її і

ввіткнув у стіну.

Червонуватий вогонь освітлив низьке підземелля, в котрому накидано було в безладді купи одягу й зброї, мішки з хлібом та всякими припасами, пляшки з винами, торбинки з грішми.

Кармелюк підвів Уляну, ще раз примочив їй голову, влив кілька ковтків води в рот J посадив у глибу печери, прихиливши до земляної стіни. .

Уляна важко дихала. Повітря тут було ще досить чисте, хоч здалеку йшов дух горілого, але дим сюди ще не проходив; однак не було сумніву, що за якусь чверть години, найбільше за двадцять хвилин дим заповнить і це сховище й поволі задушить під страшною пеленою людей, які тут поховалися.

— Іване,— хрипло промовила Уляна,— випусти... кра-* ще одразу смерть.

— Куди ж? Кругом вогонь.

•— То вбий сам.

— Почекай... встигнемо вмерти, живі не дамося в руки. Ясю, сину мій, ие бійся нічого! — Кармелюк гаряче притулив до себе тремтячого хлопчика.

Всі похмуро замовкли.

Червонувате світло скіпки освітлювало чотири людські постаті, які притислися одне до одного в глибині печери, вп’явшись очима в клуби диму в проході. Поволі тяглися хвилини. Ніщо не порушувало мертвої, підземної тиші... Кожний з прцречеии,х на страшну смерть слухав важкі удари свого серця.

Але ось два тонкі струмені диму відокремились від загальної маси, боязко ковзнули в печеру й попливли попід склепінням її, розтягаючись, розширюючись і вкриваючи її тонкою сизою пеленою. За ними впливли ще дві хвилі, і через хвилину під низьким склепінням підземелля вже заклубо-чився важкий сірий дим.

Світло потьмяніло, замерехтіло, розплившись плямою в хиткій масі буро-сірого туману.

— Повзе! Повзе вже сюди! — закричала, мов божевільна, Уляна, зриваючись з місця.

Всі повставали й відчули коло себе холодний подих смерті.

— Душить, давить!—хрипіла Уляна, зриваючи з себе очіпок і керсетку.— Убий, убий одразу!

— Уляно, чекай, лягай на землю. Дим клубочиться вгорі, а внизу ще повітря чисте! — спробував був утримати її Кармелюк.

Але Уляна вже цілком утратила можливість розуміти людську мову. Очі її розширилися, зіниці витяглись, мов у скаженої кішки. Жах спотворив усе обличчя її й відібрав у нього людський образ.

— Не можу, не хочу ждати смерті! — в нестямі кричала вона, розриваючи комір сорочки.— Убийте зразу! Ох, повзе сюди! Він задушить нас... Ой! — верескиула вона нелюдським голосом і, затуливши обличчя руками, вчепірилася пальцями в волосся.