Слава ЗСУ!

При цих словах Кармелюка Олеся почервоніла, на очах її блиснули сльози.

— Я заміж не піду! — відповіла вона одривчасто.

— Панна розгнівалася? —■ здивувався Кармелюк.

— Ні, за віщо! Та що казати про мене! Нехай краще пан розкаже, де він був, що робив за цей час! Господи, які страшні звістки доходили...

— Де я був, що робив? — Кармелюк глибоко зітхнув: запитання Олесі розворушило в його уяві картини мину-* лого, і гірке почуття знялося в грудях.—Що я рюбив?— перепитав він і придушив тяжке зітхання.— А от дзвонив кайданами з рік, за шию залізним нашийником до стовпа приковували. Потім відправляли в полк. Почув, що хочуть нагаями зашмагати, загородив собі ножа,— та даремно: вилежався. Пощастило втекти на волю. Ну, от тепер і на волі, а ні волі, ні долі не видно! — Він Зітхнув і схилив голову на руку.— Була в мене сім’я, панно... Жінка вмерла; зосталося тепер два сини, гинуть, як дикі вовченята, і не можу нічим їм допомогти!..

Привези їх до пас, я догляну їх! — промовила Олеся з поривом чистого співчуття.

~ Спасибі тобі, панно, за добре бажання, та вони ж кріпаки; заплатив би я за них удесятеро проти панської ціни, так пан же їх навмисне не продасть! Е, та що про сім’ю. Товчуся отак по світу без користі, шукаю кілка міцного, щоб проткнути свою голову.

— Навіщо ти говориш так? — з болем спитала Олеся.— Невже ж ти облишив тепер усе, до чого раніше прагнув? Ні, ні, я не вірю тобі! Я ж зі гаю, я чую, я бачу, що ти робиш!

— Забув? Ні, панно, я не забув нічого!—зітхнувши, відповів Кармелюк.— Та боюся, що проллю тільки багато крові, розпущу ріки сліз і сам у них утоплюся!

Кармелюк ще раз глибоко зітхнув і оглянувся навколо.

LV

Надворі ще було видно, але в хаті вже помітно посутеніло. У невеликі вікна, заставлені вазонами, проходило мало світла; зеленувате напівсвітло, перемішане з сяйвом лампади, надавало ще більшого затишку цій убогій світлиці. Натерта оліфою темна підлога блищала; від одних дверей до других були простелені по ній вузенькі домашньої роботи килимці. Такими ж килимками були застелені й широкі липові лави з спинками, що стояли попід стінами, і твердий дерев’яний диван. На покуті стояв великий дерев’яний кіот, в якому були розміщені потемнілі образи, лежали священні книги й горіла велика лампада; вишивані рушники й вінки прикрашали образи. Під образами стояв стіл, накритий грубою домашньої роботи скатертиною; над диваном висіла бандура, а над дверима — старовинний малюнок з зображенням козака Мамая⁴⁸. На підвіконнях лежали рядами червонощокі яблука; із-за сволока, що тягся через усю стелю, стирчали пучечки всіляких сушених трав. Пахло яблуками й кипарисом.

Все в цій світлиці було просте, навіть убоге. Але разом з тим у всьому тут відчувалося стільки спокою й непомітного щастя, що на душу всякого, хто прибув сюди, мимоволі злітав тихий мир, і хотілося відпочити тут від бурхливих хвиль житейського моря, котре било прибоєм десь далеко від стін цього тихого житла, забути про все та й зостатися тут назавжди.

Тиша й мир цього скромного притулку накотилися Кармелюкові на серце ніжною хвилею, і гіркота, що була знялася в ньому, поступилася місцем перед сумирною зажурою.

Після багатьох років поневіряння по ярах, лісах і цечерах, після смертельного ризику, нападів, битв і сповнених страху втеч,—• ця тиха пристань, це мирне життя видались йому чимсь недосяжно прекрасним.

Кармелюк мав славу, гроші, силу...

А тут? Тут були тільки тиша й спокій, теплий захисток і впевненість у завтрашнім дні. І тут тільки блукач відчув, що брак цих мізерних благ, котрих ми й не помічаємо^ в повсякденному житті, прокладає глибоку й тяжку борозну в житті людини.

Але тут, у цьому мирному притулку, було ще щось цінніше й дорожче. Тут було щастя. Воно дивилося з очей цієї чудової дівчини і з кожного куточка цього осілого від часу будиночка.

А чи знав щастя Кармелюк?

В уяві Кармелюка, збудженій запитанням Олесі, постало все його життя за останні роки: в’язниця... лікарня... втеча... нічні напади... облоги, облави... Ні, щастя він давно вже не знав. Палка любов Уляни? То було не те! У тому пристрасному захопленні не було того, що дає серцю мир і повноту. І з нею він був такий же самотній, як з поплічникам^ друзями. Ех, зостатися б тут, коло цієї чудової дівчини, забути про все, спочити. Але ні, ні, що може бути спільного між ним і цією дитиною?.. Її життя — гармонія, мир і любов, а його життя — лісова печера, та гострий ніж, та темна ніч, та буря людська. Кармелюк глибоко зітхнув.

— Так, панно, тяжко! — промовив він, немов продовжуючи свою думку.— Та хто вже вийшов на цю дорогу, мусить іти нею твердо й сміливо, хоч би його серце розірвалося й на шматки в грудях! Він повинен узяти все на свої плечі й сам за все відповісти.