Слава ЗСУ!

— А хоч би й не забув,— перебила Уляна,— що ж би ми могли вдіяти? Тільки б себе занапастили, а йому нічим би не допомогли: ляхів же було вдесятеро більше.

Ніхто не заперечив отаманші; всі сиділи, понуривши голови, й похмуро дивилися в землю. ,

Незвичне зітхання вирвалося з оброслих мохом грудей солдата.

— А жаль Явтуха, дуже жаль: вірний був фланговий та й ротний би з нього вийшов добрий!

Солдат замовк.

Важке мовчання насунуло на співрозмовників; темрява, стовпившись в ущелині, оточеній лісовими нетрищами, гармонувала з настроєм розбійників.

— Ех, та що там і казати,— гірко мовив солдат і щосили вдарив шапкою об землю,— таке вже наше життя! Як видно, всім нам один кінець: теліпатися між небомЛ землею!

— Ні, братове,— сказав Кармелюк,— так не можна! Тим ' тільки ми й держимося на землі, що стоїмо один за одного, як брат за брата. Не можна залишати товариша в біді, чого б це нам не коштувало: вони ж тепер на нього самого всю свою диявольську злу помсту обрушать. Треба врятувати його!

.— Та як? Де шукает його? — спалахнула Уляна.— Якщо ж вони вже його перепровадили в кам’янецьку тюрму, то ми звідти не вирвемо його!

— Не біда,— сказав Кармелюк,— Довідаємося тільки, куди ляхи його запроторили, а це зовсім не важко: без хлопів пани ні з чим не "впораються, а хлопи нам розкажуть усе, аби тільки він був живий, а тоді нехай я не буду розбійник Кармелюк, якщо не буде Явтух знову коло вогника з нами чарку кружляти.

Впевнене вирішення отамана знову повернуло всім бадьорий настрій. Всі з азартом узялися до їжі й питва, перекидаючись веселими жартами й дотепами.

— Ну, Дмитре,— звернувся нарешті Кармелюк до солдата, вгамувавши перший голод,— ти, мабуть, про 'Нас уже все знаєш, розказуй, як сам справився, чому запізнився? Ех, якби ви прибули якраз на ту пору, нагріли б ми ляхів добре!

— Еге ж, розбили б ущент! Ну та всього ж не вгадаєш. Хто б сказав, що той сліпий на одне око — шпигун панський? Правда, отаманша його одразу незлюбила, а який же, шельма, був старанний! Куди но пошли — перший! Ну, вже я перервусь, а піймаю його, собаку,— очі солдата злісно блиснули,— одиишу йому так, що й друге око йому рогом вилізе... Я йому на три темпи! А запізнився я тому, що занесло мене далеко,— провадив він, одразу міняючи тон.— Іде, отамане, діло на лад! Пройшов яі на Волинь, доходив до самого Крем’янця, ну й, коротко кажучи, підогріли панів і орендаторів добре...

При цій мові солдата, сповненій самовдоволення й вихваляння, серце Кармелюкові болісно защеміло.

— Ну, для цього, брате, не варто було й ходити! — промовив він иевдоволено.

'— Що ти, отамане, та хіба ми тільки палили? Ми й добич привезли чималу! Самих чистих грошей двадцять тисяч злотих, ось що!..

— Ех, діти, діти,— з гірким докором промовив Кармелюк,— годі вже нам жартувати: палите ви й грабуєте без пуття, кривдите винного й невинного. Забираєте інколи й міщанський скоті

— Що ж, батьку, може, й трапилося коли,— відповів солдат,— та від цього ж не вбережешся. Е, та що про це казати! Про ноги не думають, коли голова в петлі!

— Та й міщани бувають такі жмикрути, що не кращі за панів-ляхів! — гаряче втрутилась Уляна.—Всього ж і не берем, на їхній вік вистачить!

— Все це не те,-не те! — провадив Кармелюк, не відповідаючи на слова Уляни.— Є в нас спільний ворог, страшний ворог, його треба передусім здихатися! Чи чули ви, друзі мої, що тільки витворяє Янчевський з своєю мерзенною комісією! Натовпами висилає до Сибіру неповинних селян. Катує не тільки чоловіків, а й жінок, і дітей,

— Смерть звірюці. Янчевському! — крикнула Уляна.

На саму згадку про цього переслідувача, який мало не вчинив над ними найжахливішої розправи, вся кров шугнула їй у голову, очі загорілися дикою злістю.

— Смерть Янчевському і комісарам! —■ крикнули всі розбійники, потрясаючи шаблями.

Луна підхопила той вибух страшної злості й понесла його глухим рокотом угору по ущелині.

Якусь хвгілииу Кармелюк сидів мовчки, похиливши голову, але осі» вій підвів очі. Він бачив обличчя од важних розбійників, які палали гнівом і жадобою ігомсти.

— Смерть не смерть,— промовив вій,— а дії тієї підступної комісії треба припинити. Ми напишемо скаргу в Петербург, викладемо в ній усе наше горе, будемо просити милості й будемо благати, щоб судили нас, як хочуть, аби тільки прислали для суду над нами суддів-єдиновірців, а не наших же переслідувачів панів-ляхів... Ну, а поки наша скарга дійде, нам* треба зібратися, з’єднатися всім ватагам і накрити всіх суддів-комісарів.