Слава ЗСУ!

— Гм! — крекнув солдат.— Це було б добре: накрити всіх зразу, мов купу мух долонею! Але ж вони збираються в місті, а не в селі, отже — па них з одною ротою не підеш, а треба збирати весь корпус. А де ми таку силу людей зберемо? Немає в нас такого табору; наші ж становища всі — ущелини, та печери, та ліси.

— Та хоч би й знайшли місце, чим ми прохарчуємо всіх? Де хліба наберемо? — перебила Дмитра Уляна.

— Ще з провіантом можна було б і владнати,—провадив Дмитро,—послати на фуражировку — і квит, а тільки ж такої дивізії в мішку не сховаєш: зараз піде гомін, і поки ми їх накриємо, вони викличуть військо, ну, а з російськими військами нам не мірятися... їй-богу, пане отамане, краще діяти врозсип. Навіщо нам стільки людей під одною командою? Ротних вистачить на всіх та й добутку буде на кожного брата вволю. Хіба ми не знаємо, кого Янчевський закликав у свою судову койісію? Хіба ми не знаємо, де проживають ці несправедливі судді? Хіба не падають перед Карме-: люком усі замки, всі засуви? А, хай вовк мене з’їсть, поки ще наїде слідство, одіб’ємо в панів охоту записуватися в судді, чорт їх забери!

Промова солдата була резонна, це відчули всі; в Уляни вона викликала шалений захват.

— Так, так! — заговорила вона з гарячковою швидкістю.—- Вони нахвалялися, що задушать нас димом, як вовків. Добре ж, ми їм і покажемо, що ми — вовки, страшні, люті вовки! Ми накриватимем їх усюди: в лісі, на великій дорозі, в їхніх палацах, в їхніх опочивальнях, під час бенкетів, під час сну!! Нехай од страху перестануть вірити брат братові, а чоловік — дружині, нехай не знають спокою ні вдень' ні вночі, щоб шматок хліба їм не йшов у горло, щоб ковток води застрявав у роті! Хай женеться за ними скрізь по д’ятах жах і душить їх холодними руками за горло, як душив нас у печері їхній страшний дим! А!.. Ми будемо з’являтися до них зненацька у страшну нічну годину, будемо слухати, як вони кликатимуть на допомогу, як крики їхні завмиратимуть у пустих покоях, будемо бачити, як вони плазуватимуть перед нами й проситимуть ридаючи: «Життя! Життя!..» Як кричала я в печері, коли нічим було дихнути. А!.. Ми пригадаємо їм усе по слову, щоб від самого тільки жаху очі їм і голо ї гал и в л обі й розу м скалам утився в голові!..

Од хвилювання й швидкої мови Уляна .йог густо почервоніла. Вона задихалася, слова виривалися в неї з лиховісним шипінням, спотворені злістю очі блискали, мов очі дикої кішки, що намірилася кинутись на свою добич. Вона була страшна в цю хвилину.

Кармелюк глянув на неї, і неприємне почуття знялося в його грудях. Він сам горів бажанням помститися на Янчев-ському й знищити його комісію, але вигляд цієї розлюченої жінки, яка дихала дикою жадобою крові, справив на нього відразливе враження.

Проте Дмитрові і його товаришам і мова, й образ Уляни, як видно, сподобалися.

— Молодець, отаманшо! — хвацько вигукнув солдат.— Диявол, а не жінка! Люблю таких!

Цим похвальним епітетом Дмитро слушно охарактеризував те враження, яке справила Уляна. І мимохіть при цьому вигукові солдата в уяві Кармелюка постав тихий образ Олесі, з очима, повними сліз, звернутими на нього. Він знову придушив непрохане зітхання й промовив, не дивлячись на Уляну.

— Так, братове, в$ша правда: не до серця мені така робота, але так буде безпечніше й певніше. Тільки не треба продавати без потреби крові; але вже проклятого Янчевського ми покараємо так, що й чортам занудить,

Схвальні вигуки розбійників укрили його слова.

— А тепер,— казав далі Кармелюк,— пора й на спочинок: ранок вечора мудріший, завтра обміркуємо, що і як починати.

Час був пізній, а тому всі задоволено прийняли пропозицію отамана, тим більше, що й сита вечеря, й добре питво також хилили до сну. Онисько й інші старші пішли до загону, що розмістився обабіч ущелини,, понад кручами, а Дмитро й Андрій розташувалися тут же коло вогнища.

Кармелюк зостався також коло вогню.

Уляна підійшла до нього й доторкнулася до його плеча.

— Іване, голубе мій, чого сидиш? Ти ж утомився,— промовила вона ніжно,— іди, я постелила тобі там,— вона показала в глибину ущелини,— спочинь, засни!

— Спасибі, серце! — відповів Кармелюк.— Але не турбуйся про мене, іди лягай, а я краще зостануся цього разу тут.

— Чому?

— З цього боку відкритий вихід, Гололобий може заснути та й ошукати його не важко.

— Пусте, він не засне та й Андрій з Дмитром тут. Кругом по лісі розставлена сторожа. Іди, голубе мій! — зашепотіла вона, обіймаючи його за шию.— Спочинеш, заспокоїшся, приголублю тебе, пригорйу до серця та й умру коло тебе! Так же змучилася без тебе, так стужилася за тобою, соколе мій, орле мій, раю мій!