Слава ЗСУ!

Улянині руки гаряче стисли шию Кармелюка, а жарке дихання її війнуло йому в обличчя. Вона припала до нього й пригорнулася до його грудей, все шепочучи слова, сповнені любові й пристрасті.

Але цей спалах пристрасті красуні отаманші викликав у Кармелюка тільки прикре, неприємне почуття.

— Ти наче мала дитина, Уляно,— промовив він, намагаючись приховати свій справжній настрій.— Спочити завжди встигну, а тепер треба пильнувати, як ніколи! Як я їхав сюди, мені здалося, що хтось слідкує за мною. Невже ж ти хочеш, щоб ми знову попалися?

За той час, коли Кармелюк говорив, Улянині руки ослабли і впали з плечей. .

— Заради балачки з сином і на видимого ворога не вважав, а заради мене невидимого боїшся? — промовила вона глухо, ще стримуючи закипіле в грудях хвилювання.

— Я сиріт своїх, може, років три не бачив. Що ж ти хочеш, щоб я й дітей своїх не любив?

— Я хочу, щоб ти мене любив.

— А 7лба я що? — Кармелюк затнувся,— в нього не вистачило духу докінчити фразу.

— Якщо любиш, то виконай мою волю, Андрій може тебе замінити.

— Ех, Уляно, та що з тобою стало? 'з досадою промовив Кармелюк.— Наче не розумієш нічого. Тут Янчевський може' накрити, а ти чіпляєшся з дурницями!

Уляна спалахнула й миттю випросталася.

— Чіпляюся?! — перепитала вона злобно.— Ні, я не чіпляюся ні до кого, а тільки,— спазма стисла їй горло,— і жартувати з собою не дозволю нікому! — докінчила вона переривчастим лиховісним шепотом.

— Ну, пробач, я не те хотів сказати...— Кармелюк узяв " був Уляну за руку, але вона різко вирвала свою і відійшла

вбік. ■ .

Першої миті Кармелюк хотів був устати й піти за нею; йому було жаль, що він вільно чи невільно скривдив Уляну, в душі його навіть заворушились докори сумління, але це тривало недовго; зараз же в свідомості випливло невиразне почуття задоволення з того, що ця неминуча сцена закінчилася так швидко й так добро. Він хотів розібратися в нових враженнях, які насунули на нього,—і осі, він зостався сам.

LX

Віддих полегшення вирвався з грудей Кармелюка; він простяг ноги, сперся ліктем на землю, схилив голову на руку й зосередив задумливий поґляд на жаринах, що дотлівали в попелі.

Думки його ту ж мить полетіли до вбогого будиночка в Деражні, до світлиці, наповненої зеленуватими сутінками, до чудової дівчини, сповненої чистих помислів і задушевної любові...

Щаслива усмішка випливла на його обличчі й застигла навколо очей і в куточках рота. Вій так далеко занісся у своїх спогадах, що перестав чути й бачити все навколо себе...

— Про що це ти думаєш, отамане? — нараз почув віл недалеко від себе чийсь сухий голос, який видався йому зовсім не знайомим...

Він здригнувся, оглянувся й . зустрівся з поглядом двох очей, що горіли ревнощами й гнівом, і пильно дивилися на нього.

То була Уляна. Вона стояла тут же недалечко на великому камені з рушницею в руці й не одривала од нього очей.

Щось¹ моторошне почулося Кармелюкові В цьому ГОЛОСІ, в цій позі розбійниці.

Він пересмикнув плечима й відповів неохоче:

— Так, ні про що. А що ж ти не лягаєш спати?

— Стережу табір од Янчевського... Він же може 'накрити нас? — не приховуючи іронії, промовила Уляна.

— Ну, добре; то якщо ти стала на варту, то я можу й спочити,— голос Кармелюка прозвучав незворушно; отаман закутався в кирею з головою, й хвидини через дві до слуху Уляни долетіло його спокійне хропіння.

Уляна зосталася сама. Пекучі сльози страшної образи виступили в неї на очах. Вона сперлася руками на рушницю, втупила очі в нічну^ темряву й застигла в болісній лиховісній думі.

Вона тепер не мала сумніву, що Кармелюк нарочито заїжджав кудись, і заїжджав не до сім’ї, а до жінки, до якоїсь нової коханки. П’ять днів не бачив, а як зустрів? Чи обняв він її, чи поцілував її хоч раз од душі? Остався тут стерегти табір!

Уляна з їдкою усмішкою оглянулася на постать отамана, який спокійно спав коло вогнища.

Невже ж він розлюбив її і знайшов іншу? Невже ж вона допустить це й віддасть його іншій? Ні!! Ні!! Нізащо! — мало не скрикнула Уляна від припливу палючих ревнощів.— Зостатися самій на все життя, мов билинці, серед цієї холодної, темної ночі. Не бачити його, не бути разом з ним і знати, що він іншу цілує, іншу обнімає, до іншої летить і думками, і серцем, і душею!? Ні, не буде ж цього! — блиснула Уляна очима і з силою вдарила прикладом рушниці об камінь.—Хіба вона не чарівниця? Хіба вона не роздавала всім, хто приходив до неї, і приворот і одворот? Невже т вона не зуміє привернути до себе знову свого сокола ясного, орла свого прекрасного? Ох! — простогнала Уляна.«— Либонь, приворот утратив уже свою силу! Вивітрилися чари, вивітрилися, розвіялись... Ох!! Але є ж такі знахарки... знайду! — На очі її випливла сльоза, але ту ж мить горда отаманша змахнула її, й очі загорілися сухим вогнем.-— Але ж у неї самої є в руках одворот, вірний, певний! Тільки б довідатися, хто вона, ненависна розрадниця? Хто? Хто? А тоді...