Слава ЗСУ!

— Мало чого їхній брат не бреше,— невдоволеним тоном відповів той, що піймав,— то так і вірити? Так можна було б пропустити будь-якого шпигуна... он як і сліпого на одне око!

— Та це безневинна людина,— поблажливо відповів Кармелюк,— я сам його знаю...

— Ну, якщо батько знає й велить — інше діло...-- все ще вагався й по поспішав розв’язувати полоненого кремезний і незугарний охоронець.— Л чого я зв’язав? Бо тікав, ідол... Я йому гукаю: «Стій, куди ти?», а він нетрями та болотами як чкурне! Тільки по шматті його одягу й сліду не згубили. Насилу вже в болоті зцапали... Загруз, почав тонути іі на пробі кричати...

— Як же мені було не тікати, коли погнався сей звір за мною, аки вепр лютий, потрясаючи хрюканням повітря!

Слова поповича викликали знову дружний регіт: постать' охоронця, його хрипкий бас могли справді нагадувати дикого кабана.

Поповича нарешті розв’язали.

— Не отвержи мене од лиця твоего,— промовив він тоді, склавши звільнені руки.— Нищ і убог, змушений живитися акридами⁴⁸ й диким медом, яких тут і не обрітається, а служитиму тобі вірою й правдою.

— Та тепер уже, коли батько витурив з дому, та ще й із запечатлінням, то нічого робити... не пропадати ж тобі в лісі...—тріпнув головою Кармелюк.—Ага, до речі, ти мені — на руку ковінька... Скажи, однак, чи ти в глибинах мудрості навчився хоч писати й читати рукою писане?

— Вельми іскусен: можу із візерунками, як і друковане, можу й в’яззю, можу й Тяа латинському, й на польському язицєх, навіть на російському,— хоча в оному не такий твердий,— можу й прописом з нахилом літер то в сей бік, то в оний, можу й скорописом...

— Та ти, мій любий, цілий скарб! — весело сказав Кармелюк.— Такого вмілого писаря мені й треба. Ми б давно по всіх торгах і базарах виставили накази й оголосили б добрим людям, за що б’ємося, та от не було писаря... А сам я повсякчас у розгоні й не мав часу на таке писарство. Так от, хочеш бути моїм писарем?

— Не токмо писарем, а й каламарем навіть! — страшенно зрадів попович.— Хоч вірьовки з мене сучи, батьку, хоч зроби з мене голоблю,— всяке бажання твоє з сугубою вдячністю восприйму й виконаю...

— От і добре!.. Отже, ти тепер військовий писар. Слухайте, панове товариство,— підвищив Кармелюк голос,— сього попенка я приймаю до гурту... за нього я ручуся... і наставляю його військовим писарем. Чи згода?

— Згода, згода, батьку! — крикнули товариші, обступивши їх.

— Що ж, висвятити слід би новобранця на фронтову посаду,— зауважив Дмитро,— та й сприснути потім.

— Це мова до діла! — співчутливо обізвалися інші.

—* У нас в ескадроні так це б йому зараз пику вимазали в чорнило, а голову обтикали б пір’ям, та примусили б із’їсти добрий клапоть паперу, а потім облили б горілкою,— от і церемоніал.

— Овва! — зітхнув Андрій.— А в нас ні'чорнила, ні пір’я, ні паперу!

— От твоє слово й на руку,— похопився отаман,— нам усе це знадобиться й зараз. Ти лишень пошли якогось' молодого хлопця верхи до нашого знайомого жида в корчмі, що на Ушицькому тракті... недалеко, милі за півтори звідціля, знаєш?

— Знаю, знаю, батьку.

— Ну, нехай злітає й привезе, скільки там є, писарського добра, а коли в нього знайдеться мало, то нехай жид збігає до міста й привезе нам його вволю!

Андрій кинувся виконувати батьків наказ.

т— Знаєте, хлопці, ось що,— глибокодумно, після паузи почав Дмитро,— чорнила й, виходить, іншої амуніції в нас і справді немає, та зате в нас є горілка...

Попович при цьому слові, засопівши, повів носом і почав чухати п’ятірнею собі потилицю.

— Еге ж, є горілка,— казав Дмитро,— а інший парад можна буде замінити придатним матеріалом- наприклад: обличчя йому можна вимазати багном або іншим чимсь, в голову понатикати реп’яхів, а з’їсти можна примусити замість літеру якусь ганчірку... Папір же робиться з ганчірок,— то це ж те саме...

— Правильно, а потім облити горілкою — і загальний могорич! — підхопили, розвеселившись, товариші.

З приходом цього філософа загальний понурий настрій, що всіх пригнічував, одразу змінився на пустотливо-радісний, тим більше що й батько отаман розвеселився, а як обличчя його просвітліло, то й усім на серці стало грайливо.

Попович почав був протестувати проти такого ритуалу висвяти, але всім хотілося подуріти й випити на радощах, а тому й стада наполягати, та й сам Кармелюк мусив прилучитися до товариства.

— Слухай, пане писарю,— вирішив він,— не опирайся: навіть кошовому на виборах клали запорожці на голову багно, й воно текло по всьому обличчю, а виборний цим пишався... Це тобі шану хоче віддати товариство, виходить — ти йому любий.

---

 48 Акриди — сарана, що її їдять араби.