Слава ЗСУ!

^ Слова отамана примусили поповича скоритися своїй долі. Його поставили на пеньок, вимазали все обличчя- йому грязюкою, обтикали голову реп’яхами, примусили з^?їсти, замість ганчірки, клаптик паперу, який знайшовся, на щастя, в його ж кишенях: Дмитро дав йому в руки замість пера якесь помело й промовив, обливаючи його голову горілкою:

— Нехай писання твоє мете нечисть мітлою і б’є в ніс усім, як горілка! Ура!

Всі дружно підхопили вигук солдата.

Попович усе переносив терпляче, та коли почали обливати його горілкою, то він не витримав і крикнув:

— Жажду і алчу!

Вибух дружного реготу вкрив його волання; отаман зараз же підніс йому склянку горілки й шматок сала.

— Ну, поздоровляю тебе моїм писарем!

Попович нічого не міг відповісти на це привітання: вихиливши склянку горілки, він тільки мимрив і давився салом...

Після отамана підійшов до писаря Дмитро, потім Андрій, а за ними — всі і сторожа; з усіма треба було поцілуватися й випити за здоров’я; останнього товариша вже довго держав писар в обіймах, шукаючи ногами точки опори; нарешті, він догадався, що земля, мабуть, п’яна й хитаєтся з боку на бік, а тому поспішив добрё всістися на колоді. А втім, прохолодна ніч, чисте повітря й молоді сили незабаром відновили в організмі філософа непогану рівновагу, й, поки кашовари готували вечерю, він уже трохи посвіжів і був готовий знову взяти участь і в їді, і- в пиятиці.

Вечеря пройшла весело й гамірливо. Багато було з’їдено галушок і вареників, та ще більше було випито горілки. Всі, починаючи з отамана, були в прекрасному настрої,— жартам, дотепам і гумору не було краю: вибухи веселого сміху будили зі сну далеку луну, і вона трепетно здригалася

й перекатами вщухала в лісі. Новий писар був особливо в ударі. їв за десятьох, пив до знемоги, розповідав анекдоти, розсипав усім своїм: новим товаришам хвалу й навіть після вареників почав співати. Та наприкінці,— а то було вже близько До півночі,— його якось розвезло, він упав у меланхолію, почав з жалем говорити про свої гріхи й заспівав зворушливо, розчулено:

І в ліиості, в праздності ЖИТІЄ МОЄ ІЖДІЇХ,

І многое нетребноє в гресв аз сотворих...

Ох, за блудниї вини Буть мені в чреві сатани.

— Та не тужи, пане писарю, не журися,— почав утішати філософа Андрій.— Чого сатани боїшся? Начхати йому на самий кінець хвоста—і квит!

— І то правда,— погодився Дмитро,— а то ще на роги йому яку-небудь капость, щоб з пекла вигнали...

Та поповича це мало втішало; він усе зітхав і примовляв:

— Ох, грішний я, грішний! Горіти мені у вогні невгасимому, кипіти в смолі смердоносній!

— Влити йому горілки ще, щоб похмелився,— гукнув хтось,— а то нудьга його почала за серце смоктати!..

— І справді,— підтримав Кармелюк,—випий і підбадьорись!.. Рано ще, брате, нам думати про смерть... ми ще кирпатій зсучимо не одну дулю... Ти от краще розкажи, за що тебе панотець вигнав?

— Гм!—закрутив головою попович.— За жінку..,

— Як за жінку? — здивувався отаман.

За яку жінку? — спитав Андрій.

— За справжню... Євину дщерь, іже спокусила Адама й натворила силу-силенну сорому...

— Ану, ну? Розкажи! —- зацікавилось товариство.

— Ох, марнота з марнот і всяка марнота,— почав глибокодумно попович, потроху жвавішаючи під час розповіді.— Коли за великовозрастіє мене вигнали з череди пасомих і в домі батьківському я був оселений, то зазнав гоніння нестерпного: батько мій, іменуючи мене повсякчасно «ледацюга», «бовдур», «нікчема», «дурень» та взиваючи іншими такими поганими словами, надумав неодмінно виправити мене гладом, спрагою і самотністю... І сії заходи моши б мене звести до виснаження, коли б матінка, аки тать у нощі, не. приносила мені для підтримання сил пирогів та книшів, а іноді й мокрухи... Нарешті матуся ж напоумила батька, що краще, ніж морити, одружити мене з багатою дівою, бо краса моя для Євиного роду знеотразима..,-— Попович при

цьому відкинув назад пасма мокрого чуба, що падали на очі, й підкрутив свої вусики.— Почали мене знову підгодовувати, дали сандалії, справили шлюбний одяг й заходилися возити на розглядини і до сусідніх свящеиослужителів, і до далеких, де тільки були дщері з чималим вношеніем... Та, ой леле, мені, грішному! Сліпа фортуна сміялася з мене: де була приємна отроковиця з приємним видом, з ліпообраз-ним лицем, то там не було вношенія, а де оне давали, там діва була вельми не гожа, одвертала од себе всякі хотіння...

— Ох ти ж, хай тебе вовк з’їсть! — співчутливо промовив Дмитро.