Слава ЗСУ!

— Ох! — зітхнув і попович.— Спершу батько терпів мої забаганки, тим паче що й самі вношенія ие були для нього любомірними, аж ось приспє час і знайшлася до вподоби йому Єва. Батечко затупав ногами і рік: «Пора! Неодмінно на сій вибраній мною діві женись і висвячуйся на диякона! А то вижену!» — і повіз... Ой, дайте оковитої, сиріч живої води, щоб залити гіркоту спогадів...

Андрій підніс оповідачеві горілки.

— Ну, й приїхали,— провадив далі попович, вихиливши одним духом горілку,— з усього навколо видно було, що ієрейська сім’я була зело грошовита. Батечко мій повертав мою голову одесную і ошуюю і на все тлінне тицяв перстом... Увійшли в. храмину... Ждемо... Нарешті вивели до нас і наречену... Як воззрів я на сосуд сей спокусливий, то так і обімлів... По становому хребті ніби мурашки побігли... Під серцем занудило й потягло на виверження... Ой, ой! Маловолоса, безока, крючконоса, криворота, многолітняя тараня, від якої далеко йшло нестерпне благовоніє...

— Го-го-го...— вибухло товариство дружним реготом.

— Важна краля! —■ покрутив головою Кармелюк.

— Осоружніша за найосоружнішу відьму, воістину глаголю,—підкріпив філософ,—я стояв там краєугольним ка-мейем і не ізрек ніже слова, а, повернувшись під рідну стріху, рішуче заявив батькові, що скоріше втоплюся, аніж візьму з сією тварюкою законний шлюб... Ну, батько мій розлютився, аки лев рикающий, потряс мене за власи добросовісно, приклав тричі длань до ланит моїх і, давши чернецького хліба, ізверг мя за двері, позбавивши притулку і їжі...

Не встигло товариство висловити свого співчуття бідолашному філософу, як несподівано в самому яру почувся стукіт копит коня, який, наближаючись, скакав щодуху. Всі здригнули й закам’яніли, забувши навіть схопитися за зброю.

ⁱ— Привіз, батьку! — почули ще здалека радісний голос, і в ньому одразу впізнали всі молодого Довбню, якого Андрій послав до сусідньої корчми.

— Тьху ти! Налякав як, вражий сину! Хай йому грець! — вилаявся Дмитро.

— Атож,— обізвалися інші.— І що він там привіз?

— Та це батько посилав до корчми по писарські причандали,— то от він і злітав.

— От і гаразд,— усміхнувся, заспокоївшись, Кармелюк.— Неси лишень усе це сюди... Та підкинь хто у вогонь' хмизу, а сюди на пеньок дайте ще й каганця.

Коли вручили отаманові канцелярські прилади й принесли світло, то він звернувся до свого діловода:

— А що, пане писарю, чи не можеш ти показати нам своїх талантів?

—' Можу, батьку,— відповів не зовсім твердо попович,— Тільки дозволь главу сію омочити вологою.

— Облийте йому, братчики, водою голову,— звелів Кармелюк.

Всі охоче кинулися викопувати наказ отамана. Попович тільки ухкав та пирхкав. Нарешті привели його мокрісінького* неначе утопельника, й посадили коло пенька.

— Дайте ж йому чимсі» витерти очі й руки,— сказав, сміючись, Кармелюк.— Ну, ось тобі перо, чорнило й папір... Не заляпай же всього водою.

— Буде сухо й зело добре... Але що убо писати?

— А ось що,— сказав отаман.— В Літині є суддя, одго-дований кабан, якщо бачив його; ну, та це ще не біда, хоч і суддя він неправедний, бо католик і тільки за панів руку тягне, але особливо гидко те, що цей кабан є член судової комісії, яка має уловити мене з усіма моїми товаришами, і ця комісія влаштовує облави, ловить не тільки нашого брата, вільного птаха, а й невинних селян, садовить у в’язниці, мучить і засилає до Сибіру... І от тепер у руках цієї комісії, отже й судді, перебуває наш товариш Явтух... Я за-присягся, що відомщу всій комісії. Тепер і йде мова про Явтуха. Треба от написати тому собаці-судді, що коли він доброхіть не видасть нам Явтуха, то я з суддею розправлюся так, що й чорти позаздрять... і повірте мені, братове, на гонор, що свою погрозу я виконаю!

— Важно! — зробив висновок Дмитро.

— То чи можеш ти настрочити це все на папері? — спитав свого писаря Кармелюк.

— Можу велемовно й зело втямливо...

— ’Ну, то й пиши... тільки помалу і прочитуй... Може, щось виправити й додати доведеться.

Попович сколотнув у каламарчику чорнило, подивився па нього перед вогнем, понюхав і несхвально похитав головою; потім видер з пучка перо, загострив його, пильно роздививсь на нігті розщепинку й, заклавши перо за вухо, заходився розгладжувати на пеньку аркуш паперу; але тому що поверхня пенька була нерівна, то попович одірвав од своєї хламиди клапоть поли й за його допомогою наладнав свій письмовий стіл. Нарешті, він сам сів по-турецькому, схилив набік голову й почав старанно водити пером по папері. Всі з цікавістю з’юрмилися, поприсідавши навпочіпки щільним колом. Серед таємничої мовчанки чути було тільки, як еонів писар та скрипіло перо; нарешті, після деякої паузи, він відвів голову й прочитав: