Слава ЗСУ!

— «Його свиномордиій милості, ііайпаскудиішому папеж-цеві, онукові кислоокої відьми та задрипаного жида й виродкові самого сатани, літинському безбожному судді й катові, панові Сливинському посланіє».

Кожна фраза поповича викликала дружне схвалення й захоплений регіт.

— Та ти, з біса, писака добрий! —- Дмитро вдарив співчутливо писаря кулаком.

— Чудово! Такого я й шукав! — радів Кармелюк.

— Ану, шквар йому далі, та ще гостріше! Щоб кожне слово, як шпичка в ніс,— спонукував Андрій, соваючись від радощів з місця на місце.

— Ось що пиши,— почав отаман: — «Я, Кармелюк, наказую тобі, щоб ти зараз же звільнив Я^туха, щоб не судив, не катував безневинних селян і щоб оповістив і панів — не глумитися над православним людом і поводитися по-людському...»

— А не як з бидлом,—пояснив Андрій.

— Та жидам не давати його в руки й віри не чіпати,—

додав Дмитро. .

— І на панщину не гнати його щодня,— обізвався ще хтось із-за вогнища. -

— От-от, все це й пиши,— підтвердив отаман, а потім, після невеликої паузи, почав диктувати: — «Так наказую тобі, псяюсі...»

— І сатанинському виродкові,— додав писар.

— Добре...— провадив далі, посміхаючись, отаман,— «якщо ти не вволиш моєї волі, то своїм отаманським словом ручуся, що не врятують тебе ні бузувіри-паии, ні їхні паскудні команди; піймаю я тебе, вгодований кабанюко, спершу витоплю з тебе на малому вогні сало...»

— І смердючий лій — змащувати жидівські пантофлі,— додав писар.

— Добре,— засміявся Андрій,— а потім накажу нарізати з його спини пасів, на яких можна було б вішати економі в-здирщиків.

— А живе м’ясо під пасами посолити,— докинур солдат.

— А потім полити ще горілкою!—хтось крикпун, давлячись од сміху.

— Все, все пиши,— погодимся отаман,— та ще додай, що після пасів і вогшо я йому позабиваю цвяхи під нігті й, нарешті, посаджу на палю... що не пожалію ні його жінки, ні рідних і що помсти моєї не уникне ніхто.

— Так би їм давно, шельмам! — вигукнув Дмитро.

— Ех, важко, батьку! — обізвався Андрій, а за ним загомоніло і все товариство.

Писар, нахиливши голову майже до самого паперу, довго ще писав, часом зупиняючись і покутуючи зубами перо.

Від слів Розалії Агата була в захопленій.

— О так, так, серце моє! — скрикнула вона.— Ревнощі — то найсильніший засіб. Мені це найперше спало на думку! Але як же ми викличемо ревнощі в тієї Уляни?

— Кармелюк закоханий по вуха в свою жінку,— відпові

ла Розалія,— але треба запевнити її, що він її зраджує, що в нього є інша. Через те що отаман цей і справді часто

відлучається без неї з табору, то викликати підозру в за

коханої жінки не важко. А для того, щоб вона впевнилася в цьому, ми напишемо листа до Кармелюка, немовби від його нової * коханки, і постараємося зробити так, щоб цей лист потрапив саме до рук Уляни. В цьому ж листі уявна коханка Кармелюка призначатиме йому побачення в якомусь затишненькому місці, в якому ми постараємося розмістити засідку.

— Ах, це прекрасно! — заплескала в долоньки Агата.— Але знаєш, засідку потім, а спершу треба приручити. Знаєш, це справді чудово! — скрикнула вона, і оченята її розгорілися.— Ліс, таємничість і роман з отаманом ватаги! Я б охоче взяла на себе роль героїні, звичайно, для блага ойчизни й секретно, щоб допомогти тобі...

Розалія остовпіла: всякої дурниці могла вона сподіватися від Агати, але такої спритності не гадала зуетріти від неї,

«От тобі й помічниця! Задовольнялась би вже своїм ро?

маном з Алоїзом, а їй ще ось чого закортіло! І буде ж лізти й заважати! От накинула сама собі мороку!»

Розалія придушила свою внутрішню злість і промовила серйозно й голосно:

— Що ти кажеш, люба? Навіть і жартувати так негоже. Коли б цей виродок був ще якимсь італійським бандитом,— ну, тоді ще нехай би й так.,. Але з бидлом... Це ганьба!

— Ах так, звичайно! — зніяковіла Агата й густо почервоніла.— Я пожартувала.

— Я так і знала,— відповіла Розалія, але в думці зробила собі зарубку, що з цією навіженою треба тримати себе обережніше.— Отже,— сказала вона весело,— повернемося ж до нашого плану. Невже ти гадаєш, що закохана жінка, діставши: такого листа, не кинеться наосліп на місце побачення, щоб спіймати суперницю?

— Безсумнівно, вона кинеться туди, і ми її піймаємо, а за нею й проклятого гайдамаку! О моя Розюню, ти просто Соломон!

Агата обняла Розалію за шию й дзвінко поцілувала її.

— Але чекай, чекай! — скрикнула вона, відхиляючись від подруги.— Ти кажеш — лист. Але як же вона прочитає його? Вона ж, мабуть, неписьменна.