Слава ЗСУ!

— Скажу: тільки...— Зеленський обережно оглянувся на двері й, наблизившйсь до Розалії, сказав, дуже понизивши голос: — Тільки нехай ясновельможная папі пообіцяє мені, що про це не довідається ніхто, бо через це можуть вийти такі прикрощі, що мені тоді не минути лиха, та й ясновельможній пані, і панові маршалкові...

Даю тобі слово, що з нашої розмови ніхто не дізнається і єдиного слова,— нетерпляче перебила його Розалія,-— кажи.

— Серед панських хлопів,— почав таємниче Зеленський,— є один дід, імені його я не знаю, але в обличчя впізнати можу; він зробив якусь важливу послугу Карме люкові й відтоді став наближеною до нього особою. Отаман з ним має

зв’язок і вже, напевне, він знає, де сховалися розбійники, бо часто попереджає їх про небезпеку.

— Дуже ’добре, дуже добре! — зраділа Розалія, розчервонівшись уся від цієї удачі.

— Та тільки,—казав далі Зеленський,—дід цей щиро відданий Кармелюкові й передасть листа тільки тоді, коли буде певен, що в цьому не криється ніякої небезпеки для отамана.

— В листі не буде нічого погрозливого, навпаки, він повинен дати втіху отаманові.

— І ще - осмілюся додати, що коли дід одержить листа з моїх рук або з рук ясновельможної пані, то він його не передасть.

— Звичайно! Про це я вже подумала.

— Тільки прошу пані поки що не виказувати старого: Кармелюк любить його, як батька, й не дай бог чого лихого... Він море вичерпає і знайде винного!

— Будь спокійний! — усміхнулася Розалія.— Поки отамана не буде впіймано, ніхто й волосу не зачепить иа голові того хлопа. А тепер ось поки що за добру звістку!

Вона відкрила одну з шухлядок туалету й, вийнявши звідти двадцять червінців, опустила їх у руку Зелен-ського.

В очах шпигуна блиснув пожадливий вогник.

— Ясновельможна пані, добродійнице моя! —скрикнув він, ловлячи руку красуні.— Розпоряджайтеся мною, як вірним псом! -

— Гаразд, гаразд! — Щаслива Розалія милостиво усміхнулася.— Коли пощастить нам допомогти вітчизні спекатися цього хижого вовка, дістанеш десять разів по стільки! — ще раз нагадала вона свою обіцянку.— Старайся ж допомагати нам, а про те, що ти чув у цьому покої, нікому нічичирк...

— Кліщами не вирвуть і півслова! — патетично промовив Зеленський і, кинувши підозріливий погляд иа сяючу від радості красуню, вийшов з кімнати.

Розалія зосталася сама. Вона засунула двері на засувку й, підвівшись з місця, схвильовано пройшлася по своєму бу-дуару... Облйччя її палало, груди здіймалися високо, все тіло набуло якоїсь незвичайної легкості, а серце ніби пурхало в грудях. Важке питання нарешті було розв’язане так просто й легко. Вона побачить тепер його, побачить незабаром цього героя, безстрашного, могутнього, і отаман-козак, гордий і прекрасний, як бог краси й сили, ляже, мов слухняне ягнятко, біля її ніг на одне її слово. Ох!.. Розалія мимоволі прихилилася до дверей і, заплющивши очі, закинула назад голову. Її, таку холодну й неприступну, нараз охопила нездоланна пристрасть. Немов тепла хвиля, накотилася вона на неї й, лепечучи й лоскочучи, облила її своїми струменями.

«Згоріти, вмерти в його обіймах, а тоді байдуже! — Розалія перевела дух і розплющила очі.— Отже, не треба гаяти й хвилини: Фрося передасть листа». Красуня підійшла до свого письмового столу, сіла на стільця, розкрила бювар, вийняла з нього аркуш паперу, вмокнула в чорнило тонко загострене гусяче перо й задумалася. Лист мав бути так написаний, щоб не міг викликати ні в кого і найменшої підозри, але разом з тим Кармелюк мав догадатися, хто прислав до нього цього листа. Аде як це зробити? Що б таке згадати, щоб Кармелюк зрозумів, що цей лист від неї?

Розалія задумалась і машинально прикусила крайок пера. Велика крапля чорнила зірвалася з нього й упала на сукно стола, та красуня не звернула на це уваги. Ні імені, ні прізвища, ні півслова про минулий напад на їхній дім не можна було згадати...

Як же йому натякнути? Облава? Ні. Це може навести будь-кого на підозру,— на облаві була з жінок тільки вона одна. Карета? Так, ось це слово може нагадати йому все: карета врятувала його від лютої смерті. Хіба так? Розалія ще раз умочила перо й швидко написала на папері: «Та, котрій ти заприсягся в кареті бути вірним рабом, чекає тебе...»

— Але ні! — прошепотіла вона вголос і з досадою відкинула вбік перо.— Карета — не годиться. Янчевський уже розпитував, кого вона підвезла в кареті. Проте не тільки ж вона їздить у кареті, а всяка пані, та й Кармелюк може мати скільки завгодно романів, але все ж треба придумати таку фразу, котра б не викликала і найменшої підозри.