Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Ха-ха! Горить, кажеш? — постаралася недбалим тоном приховати своє надмірне хвилювання пані, але це їй не зовсім удалося...
«У! І в цієї змії горять очі, неначе жарини, а серце тріпоче так, що мало з грудей не вискочить,— кружляли вихо-7 рем у голові Уляни думки,— невже ж і ця поласилася? Ні, не може бути; та скоріше,—та з простих, з того боку, де й він, а ця... О, будьте ви обидві прокляті!»
— Горить,— відповіла нарешті циганка, тяжко зітхнувши.
— А лебідка?
— Ну, лебідка за хмарами... та й серце в неї вередливе, балуване... Може й забитися з примхи... а щоб воно за таким птахом,* що в неї під ногами, та побивалося* то зроду-віку... Вільне воно, як вітер,— зірве одну билину, зламає другу, погойдне третю й кине під ноги, а само полетить за хмари...
— А орел силкується теж піднестися за хмари?
— Гм... тільки не піднестися йому так високо... а от голубка, на що вже мала й ніжна пташка, а якщо в неї
нестерпно заболить серце, то з туги та з_ гризоти вона зможе набратися сили й знайти ту лебідку навіть за хмарами...— Останні слова якось лиховісно прошипіла ворожка й закашлялася...
Маршалкова здригнулася й кинула, з свого боку, пронизливий, злий погляд на циганку; в душі її мигнула якась підозра: звідки б циганка могла довідатися про50 її найглибші таємниці, але поіім вона заспокоїлася на тій думці, що епізод з графом загальновідомий, а циганка могла надати йому свого забарвлення, щоб вразити ворожінням і висмоктати з клієнтки більше грошей;' та Розалії й на думку не спало, що під виглядом цієї старої каліки, відьми із задишкою ховалася молода красуня.
— Цікава ти, ворожко, й розумна,— сказада вона, подумавши,— говорити до ладу вмієш, можеш і настрахати, й нудьгу розігнати, тільки зараз тебе по переслухаєш... Заходь колись іще побрехати, посмішити мене... а зілля мені твого не треба; я здорова й весела, і вільна, як риба,— це ти вгадала! Ось тобі за труд...— І Розалія опустила в чорну руку старої ще червінця.
— Добродійнице моя, щедра та ясновельможна... Спаси господи твою душеньку і пошли тобі всяку радість, чого тільки побажаєш... і пташиного молока, не те що! — заходилася дякувати, низько вклоняючись, циганка, і, поки не втихли звуки її ходи, все ще чути було її примовляння.
Коли Фрося ввійшла доповісти пані, що Арапа вже осідлано, то застала її у збудженому стані: щоки в пані палали, очі блискали від захвату, груди високо здіймалися.
— Слухай, Фросю,— поривчасто промовила пані,— циганка, до правди, бреше ловко й може бути нам корисна... Зацікав її, щоб вона знову прийшла... Розумієш?..
— Розумію, розумію... ясна пані... Розірвуся для вельможної... слід ніжок їїмосці буду цілувати... себе не пожалію,— торохтіла камеристка, виряджаючи свою пані.
Сповнена райдужних надій і любовного настрою, Розалія поскакала до заповітного дуба й иа превелику радість знайшла в дуплі його згорнуту маленьку цидулку. В ній стояла одна тільки фраза: «Через два дні або провалюся в саме пекло, або буду надвечір у бурдеї *, що по той бік яру, в глибині лісу, просто від фігури...»
В передмісті'Літина, над мальовничою кручею, серед розкішних, розложистих лип, стояв невеликий будиночок з ган-ком, під високою солом’яною покрівлею; з одного боку перед будиночком лежало чисте поле, а з другого — крутизною збігав до ставу, що блискотів унизу, кучерявими верховіттями густий сад. Цей будиночок належав ще молодому Годзе-вичу, колишньому секретареві повітового суду, який чомусь рано залишив службову кар’єру. Злі язики подейкували, що він змушений був піти у відставку через те, що не вмів з начальством ділитися хабарями, а сам Годзевич звалював провину на суддю, котрий переслідував його як руського й православного. Так чи інакше, а секретар змушений був залишити суд і, не маючи шансів на іншу службу, купив собі цей будиночок і став приватним повіреним у справах, не пропускаючи нагоди писати і ябеди на свого ворога, котрого від усієї душі ненавидів. Вкупі з суддею він терпіти не міг і всіх панів-католиків, і службових осіб, які були тоді з поляків58. Кожна Кармелюкова витівка над панами тішила озлобленого відставного повітчика, й він, потираючи руки, завпеди приказував при цьому зловтішно: «Молодець Кармелюк! Так їм, проклятим, і треба!»
Одного разу ввечері, під час згаданих тут подій, Годзевич печерував у своєму ставку раків; та тільки-но віп забрів під кручу, як прибігла з гори кирпата дівчинка й сказала, що приїхав до нього якийсь поважний пан.
— А бодай його чорт ухопив! — вилаявся він.
