Слава ЗСУ!

Годзевич, не поспішаючи, допечерував раків, одніс на кухню й, переодягнувшись, нарешті вийшов у свою світличку-салоник з серйозним виглядом; та тільки він придивився до одвідувача, як оторопіло скрикнув:

— Ой мамо, хто це? Невже Хоздодат?

— Аз многогрішний,— весело відповів одвідувач.

— А бодай тебе! Живий, здоровий? — і господар радісно обійняв свого гостя.— Ми вже зовсім поховали тебе. Приїжджав на тому тижні мій шуряк, сестринець, а твій батечко... Казав, що ти як у воду впав...

— О лукавий старець, щоб не простив йому Саваоф! Чи не він мене потилишниками та чернечим хлібом витурив з батьківського дому, а тепер за мною ще й уболіває!

— Та що ти? За що?

— Рада нечестивих лжемудреців вирішила, що я за статурою й перезрілістю £оден більше для продовження роду людського, аніж для науки.

— А! Каторжні! У мої часи вони були поблажливіші й навіть у другому класі тримали таких, що вже бороди брили... Але де ж ти тепер перебуваєш? Може, одружився?

— Ох, сія обставина стала для мого духу тлетворною

й нарочито мене занапастила,—щиро зітхнув Хоздодат.— Ізбрало бє серце мое дівицю, запалавши до неї всіма почуттями й вожделеніями, але батько відкинув моє жадання й звелів мені пояти в супутницю життя хоча й багату, але осоружну потвору, і коли натура моя не могла піднестися на такий подвиг, то він запалився гнівом несправедливим і вигнав єдине чадо своє з храмини.

— Жорстоко й несправедливо, це правда,— по хвилинному роздумі озвався Годзевич.— Але все-таки де ж ти, злощасний, прилаштувався? По пишному одягу видно, тобі пофортунило?

— Пофортунило... та так, що повернутися назад не токмо в батьківський дім, але навіть і до життя, статутом дозволеного, мені, грішникові сущу, вже неможливо... І я воістину для вас усіх єсмь усопший.

— Та що ти за дурниці мелеш?

— Правду кажу! Тільки прошу тебе... деряш моє бранне

існування в таємниці. -

— Признавайся — ти знаєш, що я тебе люблю: і родич, і в одній буосі були... Ну, в чому ж річ? — співчутливо й міцно стискуючи руки небожері, промовив Годзевич.

— Я пішов,— із зусиллям промовив нарешті Хоздодат,— до Кармелюка за писаря...

— До Карме...—скрикнув вражений господар і завмер на півслові, розкривши рота й витріщивши очі.

Настала напружена, вирішальна мовчанка. Годзевич важко дихав, із страхом озираючись навкруги, а гість тихо зітхав, винувато похиливши свою голову...

— Та ти,ж закінчиш у Сибіру або на дибі...— сказав нарешті неабияк стурбований Годзевич.— Покинь скоріше, поки тебе не злапали, цю службу... Переселись до мене, а тоді поміркуємо...

— Хто має висіти, той не втоне! — відповів приказкою Хоздодат.—А Кармелюк єсть зело достойний і велелюбний до принижених і ображених, він карає токмо саддукеїв та фарисеїв та й то душі християнської не губить... Хули на нього всякі ізригають і лжу зводять несправедливо... А я спізнав його серцем і реку вам, що він мене жаліє дужче за батька мого рідного, і я іменую від душі мого добродійника батьком. Чи батько ж зрадить і покине мене?

— Ох, одчайдушна голово! Та я й сам, хоч і не знаю-Кармелюка, а душею до нього прихильний... І мене вельми радує, коли, він панів і жидів шарпає... а все ж таки, хоч я серцем і прихильний до того гайдамаки, а голови за ньо-го своєї не підставлю,—- голова, поки вона на плечах, мені самому потрібна.

* - Та я й свою голову ціню не в динарій, а в кілька, може, талантів, але... судженого конем не об’їдеш... Ну, та що про це І Ось незабаром від Кармелюка багато які хабарники, здирці, злочинці й чревоугодники дістануть заслужену мзду — і таку, Що буде по стогнищах града чути скрегіт їхніх зубів.

— От якби він провчив наших! — навіть руки потер Годзевич.

— А що? — йедбало спитав Хоздодат.

— Та такого гаспида, як наш суддя, такої гадюки і світ не бачив! Я вже й не кажу, що він цілі сотні безневинних селян катує та до Сибіру висилає, а жидків, яких зловлять за передержку награбованого, то тільки обдере й пускає на волю... Тут ще такий же самий негідник — презус цієї комісії Янчевський, та й інші пани — однії масті... і городничий — теж падлюка!

— То ви, дядечку, судді не жалієте? — перепитав Хоз-додат.

— Ненавиджу, в ложці води втопив би... і коли б довелося відомстити йому, вважав би себе за найіцасливішу людину...

— А чи перебуваєте ви, дядечку, з городничим, з тюремним наглядачем у належних стосунках і чи відаєте порядки всіх їхніх лжесудилищ?

— Ще б пак — день у день товчешся... Зуби проїв,., по позвах і контроверсіях,— навіть мого ворога одвідую...