Слава ЗСУ!

— Панове! На бога! — прошепотів суддя.— Подумайте про мій порятунок... А може... випустити того хлопа? На чорта він?

— Що ж... звичайно... та то й погань якась незначна...— закинув несміливо наглядач.

Гм.. атож., поки немає в нас сили, місто було б урятоване від небезпеки,— погодився голова магістрату.

Тільки ж незручно нібито...— почухав потилицю городничий.

— Показати себе боягузами... чорт забирай! — заперечив капітан.

Янчевський почав цілу бурхливу орацію проти такої ганебної пропозиції.

— Як! До чого ми дожили? О tempora, о mores! — кричав він.— Невже ж ми впали так низько душею, що підлий хлоп, пся крев, буде коверзувати нами, а ми будемо падати йому до ніг і виконуватимем кожне його слово? Якщо так, якщо наше славне лицарство виродилося в страхополохів, то йому не про волю помишляти, не про золоту свободу, а підставляти під ніж свою шию, підставляти доброхіть і свідомо... Та, нарешті, панове, випускати заради своїх шкур лиходія— це злочин!

Промова Янчевського протверезила голови, всі загомоніли, що випустити гайдамаку не можна, незважаючи на погрози лотра.

— То рятуйте мене, панове,— заволав суддя.— Захистіть!.. Ой, погрози шельми — не жарти! — Поставте хоч варту навкруги мого дому... інвалідів... Пане капітане, я нічого не пошкодую. На мене ж першого... Той розбійник... У мене дружина, ви знаєте... можуть бути діти. Що з ними буде без мене! Ца мене ж і озвірів той кровопивця за те, що я 'захищав ваше добро і ие потурав бунтарям, розбійникам, то захистіть же й ви мене!

— Заспокойся, пане суддя, захистимо,— упевнено сказав городничий і приступив до обговорення практичних заходів для оборони міста та його мешканців од зухвалого нападу гайдамаки.

На кінець засідання військової ради й суддя трохи посвітлішав: вжиті заходи і воскресла впевненість представників влади в своїй силі якоюсь мірою заспокоїли і його. Він довго, проте, не відпускав од себе приятелів, частуючи їх донесхочу, а як прощалися, то просив, щоб зостався хтось ночувати в його домі.

Всі обіцяли заглянути, як управляться з своїми ділами, й заспокоювали суддю, що ці три дні турбуватися йому нема чого, а тоді надійде допомога, та й взагалі, кінець кінцем, це пуста вигадка мерзотника. Однак ці заспокоювання впливали на суддю мало; залишивши в себе для переговорів у справах тюремного наглядача, він повів з ним таку мовуі

— Слухай, мій любий пане! Вони-то гладенько стелять, а як нам доведеться спати? Через цього ж одного хлоца лотр погрожує нам тортурами, розбоєм і помстою... Саме нам, бо на мені він поміщатиметься за те, що я суджу, а на тобі, пане, за те, що держиш, а на нашому презусу за те, що зловив гайдамаку... Та коли б ми навіть і уникли рук лиходія... Ну, втекли б, чи що, то все ж таки цей диявольський виродок прагнутиме визволити свого приятеля, і кому-кому, а тобі його нападу не минути...

Ох, мій доброчесний пане, хіба я цього не знаю,— здригнув наглядач.

—^і То чи не влаштувати панові добродзею такої нагоди, щоб той гайдамака втік сам із тюрми, і все?

— А що тоді буде зі мпою? Самому сісти на його місце доведеться...

— Ну, ми заступимося...

Хе-хе! Як і захищати такого наглядача, в_ котрого ареіпт«анти тікають з тюрми... Напишіть мені вимогу, то я того хлопа пришлю до вас, а ви його відправте з одним проводжатим до Пігловського — і квит! Повірте, що вони обидва втечуть у ліс.

— Незручно після такої орації нашого презуса й загальної опінії!..

— Отож і мені тож...— розвів руками наглядач.— А якщо хочете і себе й мене рятувати, то дайте мені п руки хоч тцо-небудь... Правду кажучи, я на цю вихвалювану допомогу й не надіюся: побазікали, побазікали, розхрабрилися за чаркою, а тоді заснуть і забудуть... Та й на естафети ці, ми знаємо, яка буде відповідь... А три дні минуть, і наша шкура затріщить...

— Ой і не кажіть, пане!

— То нехай йогомосць подумає... І мені хоч маленький папірець: «З одержанням, мовляв, сього переслати мені не-гайно...» А я радий від усієї душі для ясновельможного...

— Гаразд, подумаю,—безнадійно зітхнув суддя.

Довго він ходив по своєму кабінету, ламаючи голову, яким би побитом пристойно відкараскатися від цього арештанта, і нарешті згадав колишню пораду Янчевського. Негайно ж він написав Пігловському,— щоб той, як дідич, зажадав від комісії повернути йому хлопа для допиту оного на місці,— і відправив листа естафетою.

Це, здавалося, заспокоїло суддю, але коли настала ніч, знову почав підкрадатися до нього з усіх кутків страх, а з приятелів ніхто не згадав обіцянки, і йому довелося самому разом із старим челядником коротати марудливо-безкінечну ніч. Тільки аж вранці заснув нарешті суддя та й то тривожно, з кошмарами. А як настав день, він заходився з незвичайною енергією стежити за виконанням заходів, перекочовуючи від одного знайомого до другого; та всі вони хоч і висловлювали в очі своєму приятелеві сердечне співчуття, хоч і обурювались із зухвалості лотра, а проте бокували від приреченого на кару, як від зачумленого, й забігали до нього лише на хвилину і то вдень, а ввечері ніхто й очей не появляв.