Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
А втім, погрози Кармелюка вплинули й на сонних обивателів, і на безстрашних представників лицарської шляхти. Наступного ж дня по вулицях Літина застукотіли калатала й почулися на перехрестях окрики: «Пильнуй!» Шаблі в інвалідної команди були нагострені, в деяких рушницях замість оцупочків були вставлені кремені, котрі пожертвували жидки, і восьмеро озброєних вартових стало навколо дому судді; Янчевський подався по сусідніх поміщиках, сам озброєний від маківки до п’ят і в супроводі шести озброєних вершників, але вже їздив удень, а ввечері ховався де-небудь у більш захищеному місці.
Так минуло три дні, і хоч з Кам’яиця було одержано заспокійливу естафету, що військо буде негайно послане, міське населення все більше й більше впадало в паніку, не кажучи вже про суддю, котрий від тривоги, безсонних ночей і непереборного одчаю геть змарнів і почорнів. Відповідь, яку він одержав через добу від Пігловського і в якій той відрікався від свого хлопа й давав комісії право розпоряджатися ним, як вона захоче, хоч навіть і повісити, позбавила суддю останньої надії й довела до тупого оціпеніння.
Кінець кінцем суддя вирішив був просто виїхати з міста, хоча б до пана маршалка, де була його дружина і де він мав надію на кращий захист; але самий переїзд збігався з третім фатальним днем і він страшенно ризикував... Смертельна туга вгніздилася на його грудях огидною жабою й негайно почала висмоктувати з його серця кров...
На третій день зайшов до канцелярії комісії по якісь судові довідки Годзевич; він вів справи деяких міщан, що попалися або на переховуванні гайдамаків, або на перепродажу награбованого добра. І раніше, як ми знаємо, суддя ставився до нього вороже, а в останній ролі ябедник став йому особливо ненависний, і суддя не тільки ие приймав його, але й не дозволяв навіть заходити в канцелярію; відомості з неї він добував після тривалої тяганини і то завдяки наполяганню вищого начальства, котре повірений закидав своїми скаргами й донесеннями.
Довідавшись, що прийшов Годзевич, суддя зрадів хоч ворожій, але все ж таки живій, людині: останнього вечора його не одвідав ніхто із знайомих, а челяді своїй суддя не довіряв... І довелося йому самому в безлюдних покоях пере-живати страхи... Не дивно, що він зрадів тепер і Годзевичу й звелів запросити його до себе.
Збентежений несподіванкою, Годзевич увійшов до кабінету судді й мовчки спинився коло дверей. Суддя гостинно йому сказав: «Вітам пана!» — і хоч не подав руки, але попросив сісти.
— Дякую! — відповів спантеличений гість.
— Вацпан, мабуть, по якусь довідку? — люб’язно спитав суддя.— І все на мою голову... ох, ох! Але в мене в канцелярії тепер безладдя... і пан, мабуть, скаржитися має... Але що я вдію? Немає в мене доброго, путнього, роботящого діловода... Ох, як я жалкую, що пан звільнився... Був би тепер, як у Христа за дверима.
— Ясновельможного пана була воля відправити,— із стриманою злістю відповів Годзевич.
— Ох, правда... І як я за цим жалкую,— зітхнув суддя.— Все злі язики, наговори... Адже ми теж не святі... А тепер я сам, як маму кохам, визнаю, що такого старанного, розумного діловода, як пан, важко знайти... Ну, щодо грішків там, то сам тільки бог без гріха.
Годзевич дивився, широко розплющивши очі, па свого колишнього начальника й не вірив своїм вухам. «Що це він, сміється з мене чи хоче щось випитати? Язик солодкий, як мед, а під язиком, певно, отрута! Ач, як очі бігають! А певно, я йому потрібен... чи передчуває... чи, може, пронюхав?» — крутилися в нього думки. Остання гадка його злякала, і він, відчувши внутрішній трепет, не знайшов, що відповісти.
— Коли б пан забажав,— вкрадливо провадив суддя,— то я б міг поклопотатися, щоб знову пана — в повітові...
— Складаю подяку ясновельможному панові,— зам’явся, ще більше розгубившись, Годзевич.— Тільки тепер я вже маю хліб на іншій ниві... І, з благословення божого, хліб маю не скудний... А кажуть же: добра добувши, кращого не шукай...
— Радий за пана,— пиховито й сухо відповів суддя. Він сподівався, що його пропозиція викличе в колишнього секретаря сльози розчулення, а тому відмова його видалась йому образливою й, головне,— руйнувала його план. Та, помовчавши деякий час, суддя переборов свій настрій.
— Мені б довідочку...— почав був гість.
— Так, так,— перебив його господар,— от у тому-то й річ, що я без рук... А загордився пан... Видно, до правди, знайшов собі легкий хліб... Ну й, овшем...53 я радий... А от усе-таки послуга за послугу: я панові сам знайду всілякі довідки, а нехай за це пан і мені допоможе в одписці...
