Слава ЗСУ!

— Готовий служити ясновельможному...

— То приходьте ввечері, пане, на чашку гербати,— невимовно зрадів суддя,— попрацюємо, повечеряємо... І як панові далеко додому, то я сердечно прошу й переночувати в мене... пай нежонатий, я знаю, а я тепер солом’яний удівець... то мені й приємніше буде мати пана в себе за гостя.

Вже що-що, а таке запрошення не могло й прокрастися в голову Годзевичу, а потім воно ще й не відповідало програмі, яку він собі намітив, тому він так розгубився, що довго стояв, наче стовп, комічно розкривши рота. Суддя з поблажливою усмішкою чекав відповіді.

— Ну що ж, пане?

— Нехай мені ясновельможний дарує,— хапливо, затинаючись, почав гість,— папська ласка мене приголомшила... Я не знаю як... ця честь... не для мене...

— Я прошу,— наполегливо підкреслив суддя.

Якусь хвилину ще подумав Годзевич і зміркував, що все інше можна владнати, а це запрошення буде на руку: дуже добре, щоб одвести очі.

— Цілую панські коліна. Мені, підлому, це така честь,— заговорив він,— що я й не знаю... Якщо на те панська воля, то я до послуг і, впоравшись удень коло своїх справ, неодмінно ввечері буду...

— Дуже добре! — радісно мовив суддя й почав міцно тиснути йому руку.

Третього дня надвечір була одержана з Кам^янця естафета, що ескадрон драгунів виряджено до Літина форсованим маршем, і що незабаром буде послано ще п’ять рот піхоти на влови розбійника. Звістка ця миттю розійшлася по місту й підбадьорила всіх обивателів, навіть суддю; він тільки просив городничого послати й на околиці міста поліцаїв оголосити цю новину, пояснивши, що війська треба сподіватися на ніч. Розрахунок судді був слушний: Кармелюк, маючи серед міщан і бідних обивателів своїх спільників, напевне, зараз же знатиме про це від них і не тільки відмовиться від божевільної думки напасти на місто, а навіть постарається втекти з своєю зграєю подалі, зважаючи на наступ війська. ' .

Годзевич прийшов до нього під вечір у веселішому настрої; він теж гадав, як і суддя, що чутка про військо вкрай перелякає лиходіїв, що дрібні міщани околиць, які співчувають тому звірові, вже переполошилися,— він сам бачив, як два вершникд помчали кудись у поле.

Суддя був надзвичайно радий своєму одвідувачеві, пригощав його,, намагався якнайдовше з ним пити чай і наніс багато дріб’язкового листування, аби тільки затримати його роботою до півночі й залишити в себе ночувати. Після чаю Годзевич на прохання господаря обійшов варту, дав їй по чарці горілки, бо незабаром мала прийти нічна зміна, й сказав судді, що околодочний наполягає, щоб відпустили людей з огляду на їхню перевтому'; суддя попросив гостя збігати до городничого, щоб той прискорив зміну, і за чверть години Годзевич доповів йому, що він не встиг і дійти до поліції, як зустрів зміну й розставив її навкруги будинку.

Суддя, оглянувши ворота, хвіртку, віконниці й двері, чи добре все позамикано, геть змерз і поспішив повернутися до свого кабінету. Старому слузі й молодому дужому кухареві він звелів весь час бути в передпокої й не спати, а всій челяді наказав зібратися в челядницькій і бути напоготові на перший поклик з’явитися на допомогу.

— Нестети! ⁵⁴ — трагічно вигукнув суддя, сідаючи в крісло.— На цих обивателів погана надія... Яка злочинна безтурботність! Як тільки почули звістку, що вислано військо, зараз же заспокоїлися, поопускали руки... Помітив? Ні ліхтарів, ні обходу... Все спить у місті мертвим слтом!

— Так, ясновельможний пане, незрозуміло! — зітхнув Годзевич.— Та чи не пізно вже.працювати... може б, я вранці прийшов?

— Ні, ні,— запротестував переполоханий суддя.— Я не хочу й на макове зернятко спати... Ми будемо працювати... і пана я прошу переночувати в мене...

Годзевич принижено подякував судді за запрошення й узявся до роботи.

Час тягся важко й тоскно; мертву тишу порушувало тільки цокання настінного високого годинника, що зрідка відбивав сумним: дзвоном години.

Ось уже пробило одинадцяту, і нараз у парадні двері хтось постукав упевнено, сміливо.

LXXII

Суддя схопився з крісла й завмер від жаху. Постукали ще раз. Суддя побілів як стіна й ухопився за одвірок. Годзевич перелякався ще дужче й заходивсь шукати місця під столом, де б можна було, сховатися.

— Не відчиняти! — крикнув, задихаючись од хвилювання, суддя, але замість крику із стиснутого горла вирвався в нього якийсь хрип.

— Атож, атож, не відчиняйте! — заволав Годзевич.-— Узнайте, хто там? Гей, Себастіяне, Віцеите!

---

 54 Та ба! (Польсък.)