Слава ЗСУ!

— Та чого вони не обзиваються? — розгубився ще дужче

СУДДЯ.

т- Ходім, пане, подивимося,— запропонував Годзевич,— двері ж ковані, дубові... засуви залізні... кругом варта й тривоги ніякої не чути... Мабуть, свої, а ми...

— А може,— заспокоївся трохи й суддя: думка Годзевича була правдоподібна.

^ Вони ввійшли до передпокою й застали двох вірних челядників сонних. Годзевич почав їх розбуркувати, але добудитися не міг; коли хтось із них і підіймав голову, то вдержати її не міг,— вона безсило опускалася на груди й своєю вагою тягла па дерев’яний диван і весь тулуб слуги; видно було, що ці віддані челядники або хильнули через край хмільного для хоробрості, або ж чимсь були обпоєні.

А тим часом стукали вже втретє.

— Хто там? — сміливо озвався Годзевич.

— Од городничого до пана судді,— відповів якийсь молодий голос. .

— Не одчиняй! — прошепотів суддя...— Упевнись... є кватирка.— Обіпершись руками об стіл, він ваяшо дихав і шепотів якісь заклинання чи молитви.— Розпитай!

Годзевич відчинив крихітну кватирку й помітив, що попереду стояла ставна людина, а за нею — ще двоє озброєних.

— Чого треба городничому опівночі? — спитав Годзевич.

— А ось листа візьми, пане! — відповів найближчий.

Годзевич узяв листа, придивився до нього й сказав заспокійливо:

— Рука городничого, дивіться!.. Даремно ми переполошилися... Хай вони будуть прокляті!..

— Ох! — полегшено зітхнув і суддя.— Читай!

— Просить, щоб пан дав притулок неодмінному членові, котрий прибув із Кам’янця разом із загоном... і офіцерові; що в йогомосці зовсім пустий тепер дім,— переночувати тільки, а завтра він розмістить по обивателях... тепер же ніч,— усе це Годзевич проговорив швидко, майже не дивлячись у листа і не підносячи його до світла.

Суддя не звернув уваги на таку незвичайність, а перепитав з дитячою радістю:

— То загін уже тут, у Літині?

— Тут, тут... для начальства їхнього й просять притулку... То впустити?

*— І овшем... я такий радий... тільки стривай! А якщо це не вони? — затнувся після пориву суддя.

— А хто ж би це міг бути?.. Онде й ваш стойчик Кравчук... розмовляє з інвалідом... Ха-ха! Пан добродій уже занадто... підозріливий... Адже коли б шо, то не стояла б так спокійно варта...

— Так, так... Це так... я занадто...— бурмотів суддя,— але от під серцем щось смокче...

— Це буває,— якось зловтішно мовив Годзевич,— од прикрості... От і мені теж смоктало, як вигнали... і зостався я без шматка хліба... То впустити? Незручно гостей тримати перед замкненими дверима...

/ — Ох, пане найсвєнтший! Впускай!

Клацнув замок, вискнула клямка, дзвякнув важкий залізний прогонич,і двері розчинилися.

В них швидко зайшло троє не знайомих судді людей; вони були озброєні. Той, що стояв попереду, стрункий, гарний чоловік був у венгерці, і в сутінках можна було подумати, що то гусарин, а на його товаришах були чумар-ки — одяг того часу мисливців та економів. Один швидкий погляд на гостей збентежив суддю, й він затрясся в панічному трепеті; він підніс руки до Годзевича й завмер у такій позі, а Годзевич теж, ніби вражений несподіваним я^ахом, затулив обличчя руками й завмер...

— Чи все зробив? Розіслав посланця? Приспав кусто-дію? ⁵⁵ — пошепки непомітно спитав у Годзевича третій гість, що зайшов останній.

— Все! — відповів Годзевич і затулив, дужче очі.

— А москалі коли?

— Завтра ввечері.

Цей таємничий літучий обмін думками відбувся в той момент, коли знову брали двері на прогонич. Якби суддя був навіть у спокійному стані, то за брязкотом заліза він не міг почути й слова. .

— Ну, пане ясновельможний, наш славний і поважний суддя,— заговорив, нарешті, ввічливо вклоняючись, той, що ввійшов перший,— честь маю репрезентуватися: Іван Карме люк!

І до цієї рекомендації суддя тремтів уже, мов Каїн, передчуваючи щось недобре, та ім’я, яке промовив той, що рекомендувався, вразило його, як грім...

З криком «літосці!» він хотів упасти перед страшним отаманом на коліна, але не встояв і простягся коло його ніг важкою колодою,

f⁶-- Підійміть його,— зневажливо сказав Кармелюк,—та побризкайте водою, а то, зустрівши дорогих гостей, він очманів з радості,..

Поки опритомнювали суддю, челядь, що перепилася, для більшої безпеки було позв’язувано: цим розпорядилися Дмитро й Хоздодат,—ото вони і ввійшли з своїм отаманом у покої судді. Хоздодат, між іншим, ще спитав у Год-зевича:

---

 55 Варту (польсьп.).