Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— А наказ тюремному наглядачеві готовий?
— Ось,— подав йому поза спиною згорнутий учетверо папір Годзевич,— і печать, і номер, і підпис городничого... Тільки треба ще підпису судді... Та зв’яжи ж і мене... а то вважатимуть співучасником... і заткни мені хусткою рота, щоб не міг кликати на допомогу.
Через хвилину Годзевич лежав із зв’язаними руками й ногами під столом, а в роті в нього стирчала скручена джгутом хустка, що дало йому змогу якось дихати й кволо стогнати.
Коли суддю привели до притомності, то він у пориві од-чаю спробував був крикнути, але голос урвався, а Дмитро, підбігши, вдарив його кулаком у нижню щелепу... Суддя тільки схлипував і закривавленими губами шепотів: «Лі-тосці, милосердя, на бога!»
— Ти пробач, справедливий суддя, за грубість поводження мого кошового,— лагідно мовив отамап,— сам винен... заходився був кричати... Заспокойся: хоч горлянку перерви, а ніхто до тебе не прийде на допомогу,— місто спить міцно, патрулів, з огляду на прихід війська, яке ти викликав, уже не поставили, вартують навкруги твого дому не інваліди, а мої гайдамаки, челядь твоя позв’язувана, і, крім того, ти сам так позакривав подвійними віконницями вікна, що хоч би всі ми заходилися кричати на всю горлянку, ніхто б нас не почув... Та й не по-шляхетському, пане добродію, приймати так давніх знайомих... Я ж тобі, пам’ятаєш, про^ дав поцінно вексель Хойнацького?..
Суддя тільки стогнав, витріщивши очі, і в одчаї ламав руки. Вигляд його був і комічний, і жалюгідний, але спотворені жахом риси обличчя його, божевільний погляд, який виявляв готовність до всілякого приниження, рабське бла- -гання — не викликали до нього співчуття, а будили, навпаки, почуття презирства.
—• Переведіть його вельможність до кабінету,— звернувся Кармелюк до своїх,— там зручніше й пристойніше буде розмовляти з шановним господарем і головним членом знаменитої комісії.
*— Невинен... невинен!..— бурмотів суддя, ледве пересовуючи ноги.
— Чого ж ти, пане, бентежишся? — казав далі Кармелюк, коли суддю посадили в крісло.— Адже ти мене хотів, очевидно, мати в себе за гостя, бо коли б інакше, то ти б мені зразу прислав Явтуха, а як не прислав, то, виходить, скучив за мною... а Кармелюк же свого слова не пускає на вітер!
— Ой матко боска Ченстоховська! — схлипував суддя.— Я не міг... не моя влада... не моя сила... Все бери, тільки даруй... життя... в мене дружина... без пам’яті мене любить... пожалій хоч її!
— А ти жалів нещасних, безневинних селян, яких хапала проклята ваша , комісія, і хапала безпричинно? — підвищив Кармелюк голос, і в металічному тоні його вже не чути було ні жалю, ні пощади.— Га? Чи жалів ти сиріт, дітей і нещасних удів? Чи не дер ти і в повітовому суді і з живого й з мертвого шкуру?
— Не я... Комісія... Що я сам? Зеро! 56 Я покину все... Зараз же... В тен момент...
— Ні, ти не покинеш! — грізно крикнув отаман.— Ти приймеш заслужену кару й будеш у комісії й повітовому суді чинити суд милостивий; інакше, якщо ти залишиш суддівство і поставиш на своє місце іншого пса або будь-кого засудиш, то, присягаюся всім святим, я посаджу тебе на палю! І знай, що слово моє — кремінь і що ніхто, ніхто не захистить тебе від моєї кари!
Суддя тільки трясся всім тілом і жалісно стогнав.
— А от ти казав, що не міг Явтуха випустити,—громив Кармелюк,— так це ти брешеш! Підпиши зараз же цей папір! Я міг би тобі й не казати, що в ньому написано, але по-приятельському скажу: це наказ про негайну передачу вночі ж, під вартою, Явтуха панові Пігловському; варта буде моя й, замість вести до Пігловського, приведе в’язня до мого табору... А ось підпиши ще й цей папірець: в ньому ти оголошуєш, що запідозрені селяни — вільні від ув’язнення... тому що вони довели свою безневинність... Тільки зарубай собі на носі, що коли ти завтра або потім відречешся від цього папірця й визнаєш, що він підписаний з примусу, то я з тебе живого шкуру здеру!
— Все... все...— давився словами суддя,— тільки життя... даруй... на рани пана Єзуса!
А поки одурілий від страху суддя підписував тремтячою рукою підсунуті йому папери, Дмитро, покликавши собі на допомогу Андрія, обнишпорював будинок і брав усе цінне, що потрапляло йому під руки.
— Погана контрибуція,— бурчав Дмитро, одбиваючи комоди й розбиваючи шафи,— всякого мотлоху та амуніції цілі купи, а грошей немає! Заховав кудись, собака! У такого скупердяги повинні бути цілі сундуки, скрині грошей... а от, хай його во'вк роздере,— не знайду... Доведеться'попросити, щоб сам показав.
