Слава ЗСУ!

Хоздодат же, присівши навпочіпки перед зв’язаним дядьг ком, дякував йому за допомогу:

— Батько отаман так вихваляє вас, дядьку, що й словес на сіє в мене бракує; велія мзда вас чекає, а до неї на додачу й серця наші! І городничого виманили з міста назустріч нібито москалям, і відмінив він місцеву варту, завдяки хитрощам пашим, і наглядач попереджений — пильнує й жде наказу, теж завдяки вам, і папери скомпоновано зело правдоподібно, а підписи содіяиі майстерно й хитро... От тільки бентежиться серце моє, щоб вас, безневинного, як те ягнятко, не взяли під підозру... Правда, вервії і плат в устах свідчать про ґвалт, але я мислю, що сього мало... Ліпше й достойніше віри буде, якщо ми вам насиплемо жару за халяви або спишемо лозою сцину, а то можна вирізати ременів зо два-з вашої шкури — для очевидності.

Нещасний дядько витріщив очі на свого небожа й безнадійно почав заперечливо крутити й стукати об підлогу своєю головою.

— Гей, Хоздодате! — почувся з кабінету голос отамана.

Секретар схопився на ноги й прожогом кинувся до

кабінету.

— До в’язниці я йду з Андрієм, візьму з собою чотири чоловіки,— віддав розпорядження отаман,— а ти з Дмитром, упоравшись тут, збереш розставлених по провулках наших,— всіх п’ятнадцять, пам’ятай,— і обережно, по одному, по два чоловіки, під виглядом нічної варти, пройдеш на передмістя — спершу до в’язниці, на всякий випадок, а потім до саду пана Годзевича, де стоять наші коні... Осідлаєш їх і будеш чекати... Розумієш?

— Зрозумів, батьку! — відповів попович.

— Та от іще, до речі, й Дмитро тут,— провадив Кармелюк.— Проголосіть ви над цим лантухом суд... Мене називають розбійником, а я ще даром не пролив жодної краплі християнської крові, а стояв тільки за нещасних та бідних і голову за них вірно покладу, а він занапастив і замучив даром сотні людей, я й не кажу вже, що на нас, вільних птахів, скликає військо й мене збирається крізь стрій гнати.

— Повісити собаку! — крикнув Дмитро.

— Ні, буде час — повісимо,— заперечив Кармелюк.— Я ще хочу, щоб він виправив свої лиходійства й звільнив безневинних страждальців... а тому життя йому я дарую... але через те, що не можна ж залишити без кари його зло-чинств, то дай йому пам’яткового: спусти трохи сала й подаруй ще й червоні чобітки!

Осунувшись у кріслі, безсило напівлежав позеленілий від страху суддя; ті його безтямно були втуплені в одну цятку, холодний піт струмував по гладкому лискучому обличчю, рот був роззявлений у жахній судорозі, а по шиї розмазувалася широкими липучими патьоками кров. Навряд чи суддя й усвідомлював, що на його чекає... він був напівмертвий.

LXXIII

Повернулася Розалія додому і рада, й спантеличена дивним змістом записки: «...або буду на дні пекла, або прибуду в призначений час».

Що міг означати цей дивний вираз? Очевидно, цей безумець знову затіяв якесь страшне, ризиковане діло. Де, коли, як?

Хоч Розалія цілком вірила в щасливу зорю Кармелюкову, в його молодецтво, одвагу, але тривога мимоволі охопила її, і тривога була тим болісніша, що не було ніякої можливості ні одвернути небезпеку, ні відмовити Кармелюка від ризикованого наміру.

«Ні, ні, так не може тривати далі! — казала сама собі Розалія, кусаючи з досади губи.— Він мусить покинути ці дурниці, повинен усунути від себе небезпеку!»

А втім, цього разу красуні не довелося довго мучитися страшними здогадами й сумнівами.

Наступного ж дня опівдні прискакав верхівець із Літина й привіз жахливу звістку про страшну розправу, яку вчинив Кармелюк над літинським суддею. Ця звістка, від якої всіх охопив смертельний жах, принесла, проте, таємну радість Розалії.

«А, так ось що говорили ті дивні слова! — догадалася вона зразу ж.— Безумець! Одчайдушно кинутися на таке жахливе діло... В місті повно війська... Найменша необачність — і сьогодні він сидів би вже закутий у тюрмі або валявся б десь у яру вбитий!»

Від самої думки про можливість такого жахливого кінця Розалія відчула, як серце її облилося кров’ю. Та, слава

богу, цього разу він живий, здоровий і завтра ж буде коло її ніг, а тоді, тоді побачимо, чия візьме!

Вона вгамувала бурхливу радість у грудях і кинулася втішати й заспокоювати Агату.

За першим гінцем прискакав незабаром і другий... Всі в домі від панів до челяді заговорили про нечувану сміливість Кармелюка, переказуючи подробиці цього вдалого нападу.

Агата в супроводі Алоїза й численної челяді вирядилася до Літина лікувати свого нещасного чоловіка; Розалія не вмовляла подругу зостатися,— це було зовсім неможливе, та й, крім того, від’їзд Агати в даному випадку позбавляв її зайвої пари пильних очей.