Слава ЗСУ!

Всю решту дня Розалія провела в гарячковому збудженні: що принесе їй завтрашнє побачення?

В кареті Кармолюк виявив до неї глибоку пошану, але й неприховану холодність; правда, багато було причин для тодішньої його поведінки... Але як вій зустріне її завтра? Невже ж її чари виявляться перед ним безсилими? А він, цей страшний герой, до жіночої краси особливо ласий.

Розалія кілька разів підходила до дзеркала й надовго зупинялася перед ним, немов зважуючи й вимірюючи силу своєї краси. Чарівне личко з блискучими агатовими очима, котре дивилося на Розалію з дзеркала, немов підтверджувало її слова...

«Він любить іншу!.. Тій, іншій, простій хлопці, він довіряє всі свої таємні задуми й тривоги!..»

Та хіба вона, Розалія, не зуміє витіснити суперницю з його серця, хіба вона не зуміє ввійти в його довір’я, обплутати тенетами своїх чар? Він уже й так вірить їй. Якби не вірив, не погодився б прилетіти й віддатися їй у руки.

О так, так! Він вірить їй, а вона ще зміцнить у ньому цю віру, прокрадеться в тайники його душі, прикинеться його спільницею й навіть буде нею, аби тільки заволодіти його серцем. Чи не Юдіф занапастила Олоферна? ⁵⁹ Чи не Даліла скорила Самсона? Хто може сказати, що вони були кращі за неї? Вона теж урятує рідний край, тільки не зрадою, не вбивством, а тим, що прикує до свого серця нерозривними ланцюгами непокірного отамана. Він буде її рабом. І хто знає, яку роль доведеться йому зіграти в туманному майбутньому вітчизни?

Розалії пригадалися всі таємничі розмови, котрі знову почали розносити поміж шляхтою невідомі особи, які з’являлися й непомітно зникали з садиб... Сподівалися бурі... а під час бурі хвилі виносять на поверхню моря й уламки, що притаїлися на самому дні.

Тисячі найсміливіших думок зароїлися в голові Розалії, але вона прекрасно розуміла, що передусім треба було приручити Кармелюка, примусити його частіше бачитися з нею, зробдти побачення настільки важливими для нього, щоб він сам став домагатися їх.

«Що б таке передати йому завтра?» — думала вона. їй хотілося 'зразу ж переконати отамана в своїй відданості.

В тривозі і в радісному хвилюванні провела Розалія весь вечір і тільки пізно вночі заснула, не надумавши все-таки того, що б вона могла сказати завтра Кармолюкові.

Наступного дня вона прокинулася надзвичайно рано. Радість душила її. Сьогодні вона побачиться з ним. Нарешті-таки подолані всі перепони і бажаний день настав!

Хитра Фрося одразу ж помітила різку зміну в настрої господині й ту ж мить прийшла до безапеляційного висновку, що в пані є якийсь коханець, найпевніше — Рудковський. Недарма ж вона обрала його собі за секретаря і вигадалася цього комісію.

Довше, ніж звичайно, просиділа цього разу Рс^залія перед дзеркалом, перемінила кілька суконь, кілька зачісок і, витративши загалом годин зо три на свій туалет, вийшла нарешті в їдальню чарівніша, ніж коли б то не було.

. В їдальні давно вже сидів пан маршалок, пригнічений, прибитий останньою звісткою.

Розалія весело впурхнула до кімнати, ласкаво привіталася з чоловіком і сіла на своє місце. Та не встигла вона/налити собі чашку кави, як рука її, що держала кофейник, нараз спинилася.

— їдуть? — промовила вона з неприхованою досадою.

— їдуть,— підтвердив, жахаючись, маршалок і прислухався до гуркоту, що наближався.— О матко свєнта, рятуй нас, грішних!

— Еге ж, від настирливих гостей! — злобно процідила крізь зуби Розалія.

— Але, любко моя, зайвий гість тепер не обтяжить...

— Особливо пан Янчевський!

— Що ж, золотко моє, ти ж не будеш заперечувати того, що він найзвитяжніший і найодважніший з-поміж нашої шляхти?

— І що Кармелюк ганяється за ним, як кіт за мишею?

Ця фраза, яку красуня промовдла щонайхолоднішим тоном, страшенно збентежила нещасного маршалка.

— Єзус-Марія, то правда! — пробурмотів він розгублено.— Але як же ти сама, душко, не була проти того, щоб він оселився в нас у домі?

— Атож, коли я була певна в тому, що він зразу ж накриє розбійника. Та коли я побачила, що не він за гайдамакою, а гайдамака за ним ганяється, як мисливець за зайцем, тоді я зразу ж до нього перемінилась, і чоловік мій, сподіваюся, міг це помітити.

— Ох-ох! Так, так! — Маршалок закивав головою й кілька разів у одчаї розвів руками.— Та що ж тепер діяти? Що діяти?

— Звичайно, нічого грубого... Хоч би ми й самі ризикували життям — вигонити з дому приятеля не можна. Але заспокойся, звірся у всьому на мене,— додала вона лагідніше, побоюючись, щоб наляканий маршалок не вжив яких-небудь занадто різких заходів.— Тебе я тільки прошу про одне: не запрошуй його більше до нас,— все інше я влаштую сама.